«Донеччино моя, моя ти батьківщино,

тобі любов моя і всі мої чуття.

Я до твоїх грудей приникнув, як дитина,

Щоб знов набратись сил для пісні і життя.»

Володимир Сосюра

З давніх-давен наш край був відомий як шлях «із варягів у греки», по-різному іменували його і давні історики, і сучасні літописці: Скіфією, Сарматією, Хазарією, Кіммерійською, Половецькою, Золотоординською і Ногайською землею, на якій свого часу жили таври, готи, гуни, алани, угорці, болгари… І, нарешті, цей дивний край назвали Диким полем. Сучасні археологічні дослідження доводять, що територія Донеччини була заселена ще з доби палеоліту. Пам’ятки кам’яного віку відомі більш як у 35 населених пунктах. Найдавнішу з них було виявлено неподалік Амвросіївки, її датовано раннім палеолітом (300-100 тис. р. до н. е.). У 1930 році поблизу м. Маріуполя відкрито пам’ятку європейського значення – могильник неолітичного часу. Неподалік Сіверського Дінця, на берегах Бахмутки і в Приазов’ї знайдено пам’ятки епох міді - бронзи (III-I тис. до н.е.). З появою кочових скотарських племен скіфів (VII ст. до н. е.) на території області з’являються залізні знаряддя праці. Землі нинішньої Донеччини у IV ст. до н. е були складовою частиною скіфського державного об’єднання - царства Атея. Пізніше, приблизно через 300 років після царства Атея, в донецьких степах з’являються сармати, які прийшли із Заволжя. Наприкінці IХ ст. сюди вторглися печеніги, в ХI ст. – половці. Степова територія краю заселялася шляхом міграції кочових племен. Після навали татар і утворення золотої Орди, територія краю тривалий час лишалася малозаселеною.

В ХI ст. у степовій зоні з’являються перші поселення. Однак цей процес виявився короткочасним. Після походів кримського хана Менглі-Гірея на Київ і в різні райони України, населенню степів довелося відступати в більш захищені місця. У 1185 р. донецькими степами пролягла дорога дружин новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича в половецькі землі. Тут відбулася битва з половецькими ордами хана Кончака, яка описана в одній з найвідоміших пам'яток давньоруської літератури «Слові о полку Ігоревім».

В документах XVI ст. згадується Козача пристань, що знаходилася у місці злиття річки Торець з Сіверським Дінцем. Після повалення монголо-татарського іга, господарями Дикого степу стали запорізькі козаки. Тут створюються оборонні лінії для зміцнення південних кордонів країни. На початок 1571 року на півдні налічується 73 сторожі, в т. ч. Бахмутська і Святогірська, що розташовані на півночі сучасної області. Одним з перших населених пунктів вважається Святогірський монастир, письмова згадка про який датується 1642 роком. Земля донецька переважно була поділена між Самарською (річка Самара) і Кальміуською (річка Кальміус) паланками. Окрім бойових дій, пов’язаних з обороною кордонів від завойовників, козаки займались землеробством, скотарством, рибною ловлею, полюванням. У козацьких поселеннях та містечках уздовж Сіверського Дінця і Дону було налагоджено металургійне, гірське та ковальське виробництво. Знали козаки і про кам'яне вігілля, яке застосовували для розпалювання багать. Крім того, вони навчилися видобувати свинцеві руди, виплавляючи метал в особливих ківшах. Проте, близькість до Кримського ханства, перетворювала умовний степовий кордон на постійне поле бою. Сторожові люди були і першими солеварами.

У північній частині, в районі теперішнього міста Слов'янська, ще в 1625 році почався видобуток солі. Ізюмські та донські козаки стали варити сіль і на річці Бахмутці - притоці Сіверського Дінця. Неподалік нових соляних промислів виросло містечко Бахмут (відоме з 1663 року), а згодом на соляних озерах виникає місто Тор (1676 р.). На базі солеварень будуються перші солеварні заводи на Донеччині: Бахмутський і Торський. На Торських соляних озерах виросли Маяцький (1663), Соляний (1676), Райгородок (1684), і ще ряд поселень, що свідчило про швидке збільшення населення краю.

Царський уряд енергійно взявся за заселення донецького краю. Катерина з щедрістю дарувала землі російським та українським поміщикам, чиновникам, офіцерам. На подаровані землі поміщики переселяли цілі села. Заселялися донецькі землі також іноземцями. Ще у 1771-73 рр., в умовах тривалої війни з турками, тут розселилися 3595 молдаван і волохів, що здалися в полон під час чергової російсько-турецької війни, а в 1772-73 рр. – росіяни. Щоб послабити сили Кримського ханства, Катерина вирішила переселити з Криму в донецькі степи кримських греків. Таким чином Росія позбавляла греків-християн від національного та релігійного гніту татар-мусульман. Уже в 1778 році на узбережжі Азовського моря і на правому березі Кальміусу греки заснували 24 слободи, яким дали назви своїх попередніх міст і сіл: Гурзуф, Карань, Старий Крим, Ялта тощо. В гирлі Кальміусу, на місці знищеної фортеці Домаха, було засноване місто Маріуполь, яке стало центром Маріупольського грецького округу, а з 1874 року – повітовим містом. В подальшому сюди приїздили греки з Анатолії і Фракії, які заснували ряд поселень. На цьому заселення донецького краю не закінчилось. Землі були подаровані іноземним підданим, які заснували 32 колонії пруських, саксонських і баденських німців, німців-менонітів (християнська протестантська спільнота), лютеран та католиків. Землі Дикого степу отримали болгари, молдавани та інші іноземці.

З дрібного, переважно селянського, промислу почала свою історію кам’яновугільна промисловість області. Про поклади вугілля в надрах землі місцеві жителі знали ще задовго до того, як у 1721 році рудознавець Г. Г. Капустін відкрив значні запаси вугілля у районі Бахмута. Здавалося б, що це відкриття стане поштовхом для розвитку вугільної та металургійної промисловості. Однак, інтерес до донецького вугілля відродився тільки в XIX ст. У 1841 році для організації постачання палива на парові кораблі азово-чорноморської флотилії, була введена в експлуатацію перша технічно оснащена донецька шахта. У 60-х роках XIX ст. закладаються перші капіталістичні вугільні шахти, розгортається видобування кам’яної солі, прокладається перша залізнична лінія.

У 1869 році в Лондоні, для розробки кам'яного вугілля на півдні Росії, було засновано «Новоросійське суспільство кам'яновугільного, залізоробного і рейкового виробництв». Згідно з угодою, укладеною з урядом Російської імперії, в серпні 1870 року на правому березі річки Кальміус, в семи кілометрах на південь від ст. Олександрівка Бахмутського повіту Катеринославської губернії Новоросійське суспільство почало будівництво металургійного заводу. Директором-розпорядником заводу з початку його будівництва до 1889 року був призначений англійський фахівець Джон Юз. Саме тоді, в 1869 році в донецькому степу було побудовано робітниче селище Юзівка (Донецьк). У 1872 році почалась регулярна виплавка металу. Цей день вважається днем заснування Донецького (спочатку – Юзівського) металургійного заводу. Всього в Донбасі до 1900 року існувало близько 300 різного роду підприємств і закладів металообробної, хімічної, місцевої обробної і харчової промисловості. Залізниці з'єднали донецьке вугілля з криворізькою рудою, створивши сприятливі умови для швидкого розвитку важкої промисловості в регіоні. Через Маріупольський морський порт донецьке вугілля починає потрапляти на зовнішній ринок.

Розвиток продуктивних сил супроводжувався піднесенням культурно-освітнього рівня місцевого населення. У першій половині XVIII ст. в північних містечках області в Кальміуській і Самарській паланках Війська Запорізького працювали загальноосвітні школи. Відомо, що в 1732 році в Торі була школа, де дітей навчали дяки. 1808 року в Бахмуті відкрилося перше народне училище. Всього на час здійснення реформи на території Маріупольщини і Бахмутського повіту діяло 47 початкових шкіл (з них 15 - приватних), в яких навчалося 1365 дітей і викладало 60 учителів. Зароджується поліграфія, друкарство, з’являються перші загальнодоступні бібліотеки в м. Бахмут. У м. Маріуполь у 1899 році виходить перша в Донбасі газета – «Маріупольський довідковий листок».

На початку ХХ ст. в Донбасі був створений потужний індустріальний потенціал, який став основою майбутнього розвитку України. Перша світова і громадянська війни довели економіку Донецького краю до руйнівного стану, вихід з якого підприємці знайшли в об'єднанні неоднорідних підприємств у комбінати-трести. У 20-х роках на Донеччині були сформовані великі промислові об'єднання – «Донсталь» і «Хімвугілля», які потім влилися в Донецький державний кам'яновугільний трест «Донвугілля», починає розвиватися коксохімічна промисловість. Промислове піднесення супроводжувалося пожвавленням робітничого руху, ознаки якого з’явилися вже у середині 1910 року. Навесні 1912 року тисячі донецьких робітників брали участь у русі солідарності зі страйкуючими вуглекопами Англії.

В бурхливих революційних умовах 1918 року була проголошена Донецько-Криворізька республіка, як автономна частина Російської федерації. Згідно з декретом «Про Донецьку губернію» Уряд Радянської України приєднав до області території двох повітів Катеринославської губернії – Бахмутського та Слов’яносербського. Центром губернії стало місто Бахмут. У зв’язку з новим адміністративним поділом в 1925 році Донецьку губернію було ліквідовано. На її території створюються Сталінський, Маріупольський, Артемівський та Луганський округи. В липні 1932 року створюється Донецька область, до складу якої увійшли території 5 округів: Артемівського, Луганського, Маріупольського, Сталінського та Старобільського. Були часи, коли Донеччина займала практично всю територію Донецького кряжу. У червні 1938 року територію Донецької області було розділено на дві області - Сталінську та Ворошиловградську. До 1924 року м. Донецьк мало назву – Юзівка, в 1924-1961 рр. – Сталіно, з 1962 р. – Донецьк.

У 20-30-і роки починається будівництво заводів-гігантів: важкого машинобудування в Краматорську (1933), металургійного заводу «Азовсталь» в Маріуполі (1934). У 30-і роки починає роботу Зуївська ТЕС (1931), будуються Курахівська та Краматорська електростанції, активно розвивається легка і харчова промисловість. У 20-30-і роки в Донецькій області в цілому сформувалася система шкільної та вищої освіти, створювалась розгалужена мережа культурно-просвітницьких установ: відкривалися театри, бібліотеки, клуби, кінотеатри.

У роки Другої світової війни багато підприємств Донбасу були зруйновані. Відродження Донецького басейну стало важливим господарським і військово-політичним завданням не тільки трудівників області, а й усього народу. Здійснювалися конкретні заходи для якнайвидшого відновлення роботи промислових підприємств області, всі сили були зосереджені на якомога скорішому завершенні відбудови та дальшому розвитку народного господарства й культури області. Цей процес значно ускладнювався сильною посухою, яка охопила Донбас. До початку 1945 р. в Донецькій області вже діяло 8 домен і 24 мартенівських печей, 15 прокатних станів, 60 коксових батарей. У 1954 р. розпочато будівництво Старобешівської ДРЕС, до 1958 р. споруджено канал Сіверський Донець–Донбас. На початку 1960-х рр. в економіці області подвоїлося виробництво валової продукції хімічної промисловості, зріс випуск товарів народного споживання. Однією з найбільших у Радянському Союзі була Донецька залізниця. Лише наприкінці 1950-х – на поч. 1960-х рр. її вантажообіг зріс більш як на 40 %. На справжні морські ворота Донбасу перетворився Маріупольський морський порт, значного розвитку набув також автомобільний та авіаційний транспорт. Не зважаючи на складнощі, розвивалася система охорони здоров'я і освіти, відроджувалася культура. Прогресом відзначалася система вищої освіти. У 70-80-і роки провідну роль в економіці Донбасу продовжує відігравати вугільна промисловість, значними темпами розвивається енергетика, побудована найбільша теплова електростанція в Європі - Вуглегірська ТЕС. У 70-і роки Донецька область стає регіоном розвиненої хімічної, легкої та харчової промисловісті. В 1966 році створено обласну організацію Українського товариства охорони пам’ятників історії та культури, а через три роки в області було 37 міських і районних, а також 1530 первинних організацій цього товариства.

Природно-рекреаційний потенціал області величезний. Станом на 1 листопада 2019 року в Донецькій області 165 територій і об’єктів природно-заповідного фонду. Перлиною Донбасу, Донецькою Швейцарією називають Святогір’я. На берегах Сіверського Дінця розташувався природний парк «Святі гори». На території колишнього Свято-Успенського монастиря був заснований Святогірський історико-архітектурний заповідник. В Донецькій області 4 заповідники: Кальміуський, Кам’яні могили, Крейдяна флора та Хомутовський степ, два Національні парки: Меотида і Святі гори. Неповторна природа Донецького краю представлена ландшафтними парками: «Клебан Бик», «Краматорський», «Донецький кряж», «Половецький степ», «Зуївський» і «Слов’янський курорт». Останні роки в області частіше створюються заказники. Їх мета – збереження і відтворення цілого природного комплексу чи його окремого компонента. В області з’явилось 50 нових територій і об’єктів природно-заповідного фонду. Переважно це заказники і пам’ятки природи. М'який клімат узбережжя Азовського моря, лікувальні грязі, джерела мінеральних, радонових і столових вод належать до рекреаційних ресурсів області, на базі яких створено курорти Маріуполь, Святогірськ, Слов'янськ. Культурно-освітні послуги надають театри, кінотеатри, філармонія, музеї, виставкові зали, бібліотеки, клуби і Будинки культури.

За роки незалежності України Донецька область не тільки зберегла свої провідні позиції у промисловому розвитку країни, а й стала визначним центром культурного і суспільно-політичного життя країни. Донеччина – славнозвісний індустріальний регіон, де видобувають вугілля і варять сталь, несуть тепло і світло людям, роблять наукові відкриття, відроджують духовні скарби рідного народу. Донбас, земля невичерпних природних багатств і краси, завжди був місцем, де народжувалися герої звитяжної праці, щедрі серцем і всебічно обдаровані люди: металурги та шахтарі, спортсмени, композитори, співаки, науковці, художники та письменники, які своєю працею і у своїх творах уславили цю прекрасну землю, її людей. Повага до історичної пам'яті - не тільки данина минулому. Це розуміння того, що наша історія, наші традиції живуть століттями, вони стверджують нетлінність і зв'язок поколінь.