Арнаутов Віктор Михайлович – художник-монументаліст, графік, Дитинство і юність майбутнього митця пройшли в Маріуполі, де він отримав основи образотворчого мистецтва. Уродженець Токмацького району (центральний район Запорізької області) Віктор Арнаутов, напевно, міг би зробити блискучу військову кар'єру: офіцерські погони він надів в неповні двадцять років - після прискореного, в зв'язку з Першою світовою війною, курсу навчання в кавалерійському училищі. Однак не військова кар'єра приваблювала юнака. Він мріяв малювати. І тому, перебравшись в середині 20-х років в США, навчається в Каліфорнійській школі витончених мистецтв, а потім, переїхавши в Мексику, бере уроки живопису у всесвітньо відомого художника Дієго Рівери. Ще навчаючись в художній школі, В. Арнаутов захопився створенням фресок. Безпосередньо ж у США художник виконав фрески для клініки в Пало-Альто, станції метро, будинку Всесвітньої бібліотеки, Меморіальної вежі в пам'ять пожежних - героїв землетрусу 1906 року і школи ім. Дж. Вашингтона в Сан-Франциско. У 1961 році Віктор Михайлович вперше відвідує Радянський Союз. Дізнавшись, що в Маріуполі живе його двоюрідна сестра, загоряється бажанням повернутися на батьківщину. Проживши кілька років у Маріуполі, переїздить в Ленінград де багато та плідно працює, бере активну участь в республіканських та міжнародних мистецьких виставках. Віктору Арнаутову по праву належить перше місце серед художників-монументалістів, які творили у Маріуполі. У 1964 р. в самому центрі міста на бічному фасаді Будинку зв’язку Віктор Арнаутов, в співавторстві з Г. Пришедько, виконав мозаїчне панно «Підкорювачі космосу». Це сама відома і впізнавана робота автора загальною площею біля 100 м². Маріупольські мозаїчні роботи В. Арнаутова, в тому числі фриз в приміщенні аеропорту «Від скіфів до космосу», - єдині на пострадянському просторі. Як пише сам художник в автобіографічному нарисі «Життя заново», в цій мозаїці він хотів втілити всю історію рідного краю - від скіфських пам'яток до виходу людини в космос. Помер Віктор Арнаутов в Ленінграді. Поховання відбулося в Маріуполі. Де зараз знаходиться могила митця, нікому не відомо.

Українська гімнастка, заслужений майстер спорту СРСР, заслужений тренер УРСР, суддя міжнародної категорії, багаторазова олімпійська чемпіонка, Поліна Астахова народилася у м. Дніпропетровську (тепер Дніпро). Коли дівчинці ще не було і п'яти років, почалася війна, потім – евакуація, голод і поневіряння. Те, що маленька Поліна вижила, вже само по собі чудо. Врятувало закінчення війни і переїзд до Донецька. В 13 років Поліна Астахова почала наполегливо займатися гімнастикою. Тренувалася у клубі «Шахтар» під керівництвом заслуженого тренера СРСР В. О. Смирнова. Дівчина вирізнялася незвичайною наполегливістю і винятковою грацією, за яку, згодом, на Заході Поліну Астахову назвали берізкою, а італійські журналісти – Мадонною. Вперше стартувавши на чемпіонаті Радянського Союзу в 1954 році, Поліна. Астахова одразу ж потрапляє до збірної. На Олімпіаді у Мельбурні, що відбувалася того ж року, вона стає олімпійською чемпіонкою в командному заліку. На римській Олімпіаді отримала золото у складі команди, срібло у вільних вправах і бронзу в абсолютному заліку. В 1961 році виграла золото на брусах та у вільних вправах на чемпіонаті Європи. На токійській Олімпіаді 1964 р. - стала другою у вільних вправах і третьою в абсолютному заліку. В цілому, на Олімпійських іграх Поліна Астахова здобула 10 медалей: 5 золотих, дві срібні й три бронзові. У 1969 році вона закінчила Київський інститут фізичної культури. Після завершення спортивної кар’єри Поліна Григорівна була наставником прославлених гімнасток: Людмили Турищевої, Ольги Корбут, Неллі Кім, Олени Давидової, Лілії Подкопаєвої та ін. У Поліни Астахової, можливо і не найдовший список почесних титулів, не назвеш її і найудачливішою, хоча з усіх трьох Олімпіад вона привозила нагороди. І все-таки гімнастична табель про ранги ставить цю гімнастку на одне з найвищих місць - це справедлива данина натхненності і майстерності, рідкісної чарівності, самовідданої готовності безкорисливо служити інтересам спорту, яку б роль їй не відвели тренери. У 2002 році Поліна Астахова була включена до Міжнародної зали слави гімнастики, розташованої в Оклахома-Сіті, США. Останні роки свого життя проживала в Києві. Померла Поліна Григорівна Астахова 5 серпня 2005 року. Похована на Байковому кладовищі. Нагороджена орденами: Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», княгині Ольги ІІІ ступеня, медаллю «За трудову доблесть». В 2011 році в Донецьку, на честь видатної спортсменки, на стіні палацу спорту «Шахтар» встановлено меморіальну дошку роботи художника Геннадія Грибова.

Художник, графік, заслужений художник УРСР, Микола Кузьмич Бендрик народився в с. Ольгинка (смт. Волноваського району). На початку свого трудового шляху М. Кузьмич пішов по стопах батька і працював на заводі імені Ілліча слюсарем-лекальником в механічному цеху. Глава династії Кузьма Бендрик сам добре малював, але через потреби не зміг розвинути свій талант. Зате дітям дав прекрасну освіту. Пристрасть до малювання спонукала Миколу Бендрика до оформлення святкових колон, мітингів, створення наочної агітації. Крім заняття улюбленою справою, ця активна громадська робота дала можливість отримати комсомольську путівку на навчання - тоді іншого шляху до Всеросійської академії мистецтв не було. Навчаючись в найкращій школі образотворчого мистецтва - Академії мистецтв у Ленінграді (Санкт-Петербург), М. Бендрик цілком занурюється в живопис, вивчає творчі методи старих майстрів італійської та голландської шкіл. Неординарність таланту Миколи Бендрика підтверджує наступний факт: малюнок, на якому 24-річний художник зобразив борця, був визнаний кращим на академічній виставці в Москві і поміщений в підручник «Посібник з малювання». За участь у 1-й обласній виставці художників Донбасу і створення низки портретів робітників маріупольського заводу імені Ілліча, М. Бендрик отримав стипендію імені Куїнджі. Художник активно працював над панорамою «Співдружність народів СРСР» для виставки в Нью-Йорку, багато сил віддавав створенню цілої галереї портретів, серед яких: металурги, сталевари, прокатники. З особливим натхненням пише портрет легендарного Макара Мазая. Микола Бендрик – учасник Другої світової війни. Його хист до малювання використовували для випуску бойових листівок, плакатів тощо. Після закінчення війни Микола Бендрик викладав малюнок, спочатку в художньому училищі, а потім у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. У 1956 році повертається у рідне місто. Багато працює в історичному жанрі («Перша маївка на річці Кальчик. 1903 рік», «Перша листівка на заводі Нікополь Провіданс», «Забастовка на залізничній станції. Маріуполь. 1905 рік.». Роботи художника експонувались в Москві, Бейруті, Марселі, Венеції, Александрії (Єгипет) тощо. Сьогодні Маріуполь володіє найбільшою колекцією робіт Миколи Бендрика. Кажуть, що він мріяв створити у місті свій музей, тому не забрав картини з останньої персональної виставки. За заповітом, більша частина творчого надбання художника (олійний живопис, графіка) зберігається в музеях міста. У краєзнавчому музеї знаходяться чотири роботи Миколи Бендрика - це жіночі портрети, виконані маслом. У його творах живе дух часу, співзвучність творінь майстра ідейним устремлінням епохи, що, власне, і є відмінною рисою реалізму.

Актор, режисер і сценарист, народний артист УРСР, Леонід Федорович Биков народився в невеликому селі Знаменське (тепер у складі смт. Черкаське) Слов'янського району Донецької області. В 1929 р. батьки переїхали до Краматорська (селище Жовтневе). В ранні роки він навіть не думав пов'язувати своє доросле життя з кінематографом. Під впливом переглянутих кінострічок про героїчних льотчиків він марив небом, як і багато підлітків на той час. Першою сходинкою на шляху до реалізації мрії Леонід Биков бачив вступ до льотного училища. Але доля розпорядилася по-іншому. І він вирішує більше не намагатися стати авіатором, а податися в артисти, хоча про свою мрію не забуває. Льотчиком стане лише в кіно, згодом. У 1947 році Леонід Биков вступив на українське відділення акторського факультету Харківського театрального інституту. Після завершення навчання в інституті, Леонід Биков був прийнятий в трупу Харківського академічного театру, на сцені якого грав протягом 9 років. У театрі починається акторська кар'єра Леоніда Федоровича. Роль матроса Паллади у виставі «Загибель ескадри» стала дебютною на театральній сцені. Паралельно з грою в театрі, молодий актор знімається в кіно. Майбутня зірка кінематографа починав своє сходження до вершини слави з епізодичних ролей. У 1952 році він зіграв свою першу роль у стрічці «Переможці». Наступною була роль звичайного сільського хлопця, на ім'я Сашко, у фільмі «Доля Марини». На подив багатьох, знята картина виявилася досить успішною в прокаті. Початківець-актор, який зіграв епізодичну роль, добре запам'ятався не тільки глядачам, але і кінорежисерам. Наступні пропозиції ролей не змусили на себе довго чекати. У числі найкращих ролей Леоніда Бикова в кіно можна назвати Богатирьова («Дорога моя людина», Акішина «Добровольці», танкіста «Травневі зірки», Альошки «Альошкина любов», Максима «Максим Перепелиця» тощо. Давньою мрією Л. Бикова була постановка картини про героїзм льотчиків в роки Другої світової війни. Любов до людей цієї професії жила в ньому постійно. У співдружності зі сценаристами Є. Онопрієнко і О. Сацьким був написаний сценарій майбутнього фільму «В бій ідуть лише «старі». Проте ставити картину довго не давали, вважаючи її не надто героїчною. У 1974 р. відбулася прем’єра кінострічки. Роль «Маестро» у виконанні Леоніда Бикова була визнана найкращою. За цю роль Леонід Федорович отримав звання «Народний артист УРСР». Окрилений успіхом, він почав працювати над новою стрічкою про війну під назвою «Ати-бати, йшли солдати». Заснований на реальних подіях, фільм просто не міг залишити глядача байдужим. Леоніду Бикову присудили Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Останньою незавершеною кінокартиною режисера була комедія «Прибулець 73». У квітні 1979 р. Л. Биков трагічно загинув у автокатастрофі. У 1982 році режисером Леонідом Осикою, на кіностудії ім. Довженка, знято фільм «Которого любили все», присвячений Бикову; у 1994 році одній з малих планет Міжнародним астрономічним союзом присвоєно ім'я Леоніда Бикова (4682 Биков (4682 Bykov) — астероїд головного поясу, відкритий 27 вересня 1973 року); у 2002 р. в Краматорську встановлено бронзовий бюст актора. На Дніпровських схилах, поруч з Парком Слави і Аскольдовою могилою, було встановлено пам’ятник військовим льотчикам. На фрагменті літака втомлено сидить командир ескадрильї Олексій Титаренко – Леонід Биков…

Композитор, педагог, музично-громадський діяч, лауреат всесоюзного композиторського конкурсу, заслужений діяч мистецтв УРСР, Народний артист України, член Спілки композиторів України, Почесний громадянин Торецька, Іван Федорович Карабиць народився у сел. Ялта Першотравневого (Мангушського) району. Закінчив Артемівське музичне училище (нині Бахмутський коледж мистецтв імені Івана Карабиця), по класу фортепіано, композиторський факультет Київської державної консерваторії ім. П. І Чайковського (нині Національна музична академія України ім. П. І. Чайковського). Іван Карабиць диригував ансамблем пісні і танцю Київського військового округу, викладав на кафедрі композиції Київської консерваторії. Творчість Івана Федоровича багатогранна і різноманітна. Він мав творчі здобутки в усіх музичних жанрах, це: симфонічні, кантатно-ораторіальні, інструментальні твори, концерти для оркестру, фортепіано з оркестром, вокальні цикли, понад 50 естрадних пісень, музика до художніх та анімаційних фільмів, театральних вистав. І все ж композитор тяжів до крупних жанрів, великих оркестрових і хорових мас, тому найбільшими його мистецькими удачами стали масштабні симфонічно-хорові полотна, серед яких поема «Vivere memento» на вірші Івана Франка, ораторія «Заклинання вогню», опера-ораторія «Київські фрески» та інші твори, написані у співпраці зі славетним українським поетом Борисом Олійником. Композиторові завжди була близькою філософія мандрівного українського поета, мислителя і музиканта Григорія Сковороди. Ця постать слугувала, до певної міри, ідеалом для митця. Поезія Г. Сковороди надихнула І. Карабиця на створення одного з найкращих опусів – концерту для хору, солістів та оркестру «Сад божественних пісень». Іван Карабиць - дипломант Всесоюзного конкурсу (за ораторію «Земле моя, на ймення Донбас»). Його ім’я пов’язане з історією таких масштабних і важливих явищ у музичному житті Києва та України, як: Міжнародний музичний фестиваль «Київ Мюзик Фест», (тринадцятий фестиваль «Київ Мюзик Фест’2002» було присвячено пам’яті Івана Карабиця), фестиваль «Київські літні музичні вечори», Міжнародний благодійний фонд пам’яті Володимира Горовиця та Міжнародний конкурс молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця. Іван Карабиць був членом правління Українського фонду культури і Національної комісії з питань культури при ЮНЕСКО. Постать Івана Карабиця - особлива в українській культурі. Його ім'я, як композитора та культурного діяча, відоме не тільки на батьківщині, але й далеко за її межами. З 2003 року в м. Бахмут проводиться Відкритий конкурс української фортепіанної та вокальної музики імені Івана Карабиця. В місті Торецьку ,на будинку, в якому пройшли ранні роки Івана Федоровича та жила його мати, встановлена меморіальна дошка.

Живописець, монументаліст, член Національної спілки художників України, один з найстаріших митців, хто стояв біля витоків організації Маріупольського Товариства художників, Кечеджи Олександр Гаврилович народився в м. Маріуполі. З дитинства любив малювати і, хоча після семи класів закінчив ФЗУ (фабрично-заводське училище) і працював токарем на заводі, любов до мистецтва не відпускала. У 1937 році вступив до Одеського художнього училища. Його вчителями були відомі художники Е. Буковецький, Д. Крайнєв. Але навчання перервала війна. Олександр Гаврилович потрапив на передову. Були поранення, контузії. З огляду на його здібності, командування швидко знайшло йому застосування: писав гасла, портрети, плакати. І це також було потрібно на війні, а не тільки гармати і танки. Повернувшись з фронту в рідне місто, працював в артілях «Червоний живопис» та «Азовець». Олександр Кечеджи – майстер жанрових картин, один з кращих портретистів не тільки Маріуполя, а й України. З усіх жанрів він найбільше любив писати портрети простих людей: сталеварів, будівельників, рибалок, колгоспників і, звичайно, фронтовиків. Як художник-монументаліст, Олександр Гаврилович багато працював у галузі станкового та монументального живопису. У співавторстві з Н. Г. Тихоновим і Я. Г. Райзіним створив мозаїчне панно на фасаді кінотеатру ім. Т. Г. Шевченка. Олександр Гаврилович Кечеджи - учасник багатьох міських, республіканських, обласних виставок. Його твори: портрет горнового заводу «Запоріжсталь» А. Ликова, «Горну», «Регата», «Дети», «Солдат» тощо, завжди притягували відвідувачів. Картини художника зберігаються в Маріупольському краєзнавчому музеї, Музеї історії ММК ім. Ілліча, в приватних зібраннях України та за кордоном.

Валентин Костянтинович Константинов народився в Приазовській Ялті, в багатодітній грецькій сім'ї. У 1951 році успішно закінчив Харківське художнє училище. Після закінчення навчання В. Константинов повертається в рідне місто. Він уже твердо знає, що живопис - мета його життя. Творчий діапазон художника, як і личить великому майстру, дуже широкий. Улюблений жанр В. Константинова - портрет, саме в ньому він досяг вершин цього складного жанру. Серед найбільш цікавих робіт: «Портрет матері», «Портрет І .Ф. Малокуцко», «Портрет А. В. Старовойтова», «Подружки» та ін. Художник показав, що є тонким колористом, блискучим продовжувачем класичних традицій російського та українського живопису. Як і його знаменитий земляк А. І. Куїнджі, він дуже любив експерименти зі світлом і йому це добре вдавалося. Окремою гранню виблискує монументальне мистецтво художника. Тут він працював не один, а в творчій співдружності зі своїм давнім другом і однокурсником - Лелем Миколайовичем Кузьмінковим. Першу свою мозаїку вони створили ще в далекому 1964 році. В їх творчому доробку мозаїчні панно, вітражі, олійний живопис і енкаустика, що прикрашають стіни будинків, фойє і зали установ в Маріуполі, Бердянську, Слов'янську, в старовинних грецьких селах - Малоянісоль, Урзуф, Старий Крим. У 1973 році в залі очікування залізничного вокзалу творчим тандемом була виконана мозаїка «Металурги», що стала візитною карткою індустріального міста. Валентин Константинов є автором пам'ятників поету Георгію Костоправу (с. Малоянісоль), митрополиту Ігнатію у співавторстві з Л. М. Кузьмінковим). Як патріот і людина з глибокою національною самосвідомістю, він стояв біля витоків відродження національного руху в Приазов'ї, завжди займав активну позицію в пропаганді грецької історії і культури. Тривалий час В. Константинов був членом Конгресу Федерації грецьких товариств України та ради Маріупольського товариства греків. Плідно займався науково-дослідною роботою, брав участь в міжнародних наукових конференціях «Україна-Греція». Майже щорічно його картини виставлялися на фестивалях грецької культури і національних святах Греції. Валентин Константинов - лауреат меморіалу ім. А. І. Куїнджі (1973, республіканська виставка пейзажу). Картини художника зберігаються в музеях і фондах Харкова, Полтави, Маріуполя, Ізмаїла, приватних зібраннях Англії, Греції, Росії, України. Дані про В. Константинова відображені в бібліографічному довіднику США «Хто є хто». За рішенням Маріупольської міської ради Валентину Константиновичу Константинову, члену Національної спілки художників України, присвоєно звання «Почесний громадянин Маріуполя» (2012).

Український філософ, культуролог, представник Київської філософської школи, професор, заслужений діяч науки і техніки України, член Нью-Йоркської академії наук, Сергій Борисович Кримський народився в м. Артемівську (м. Бахмут) Донецької області. Ще в шкільні роки він відзначався незвичайною ерудицією саме в потрібних філософу питаннях, був активним учасником гуртка любителів астрономії при обсерваторії університету. Він читав Гегеля ще до вступу в університет, був освічений в музиці, любив і знав класичну фортепіанну і симфонічну музичну літературу. Сергій Кримський закінчив філософський факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. З 1957р. працював в Інституті філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України, де пройшов усі посади — від молодшого лаборанта до завідувача відділу, головного наукового співробітника інституту. Викладав у Центрі гуманітарної освіти НАН України та Національному університеті «Києво-Могилянська академія». Сергій Борисович зробив помітний внесок у розробку логіки наукового дослідження і культурологічного підходу до з'ясування філософських проблем. Він автор понад 200 наукових праць, зокрема 10 монографій: «Генезис форм та законів мислення», «Світоглядні категорії в сучасному природознавстві», «Григорій Сковорода», «Епістемологія культури», «Запити філософських смислів». Деякі його праці були написані у співавторстві з іншими науковцями. Однією з найбільш важливих праць С. Б. Кримського, присвячених проблемам науки, зокрема логіці наукового пізнання, стала монографія «Научное знание и принципы его трансформации», видана в 1974 році. В ній досліджується широке коло питань, які стосуються логіки розвитку науки як культурного феномену. Відомий філософ і культуролог виховав не одне покоління студентів. Його блискучі лекції, виступи по телебаченню мали незмінний успіх. В останні роки свого життя більшість робіт, які встиг опублікувати Сергій Борисович, були присвячені темі духовних та інтелектуальних пошуків. Мислитель намагався створити власну філософську концепцію, яка послужила б світоглядним опертям для цілої української культури. Сергій Борисович Кримський - лауреат Шевченківської премії, 2005 (премія присуджена за книги «Философия как путь человечности и надежды» та «Запити філософських смислів»); премій НАН України: імені Д. З. Мануїльського (1990), ім. М. Туган-Барановського (2000), ім. Д. Чижевського (2001). Спадщина Сергія Борисовича Кримського є надзвичайно багатоманітною. Його внесок у розвиток не лише української, але й світової філософської думки, залишається невичерпним джерелом для багатьох поколінь науковців у різних галузях науки і філософії.

Український живописець, графік, монументаліст і скульптор, член Національної спілки художників України, Лель Миколайович Кузьмінков народився 8 жовтня 1925 р.. Він був корінним маріупольцем і під час війни залишався в місті. Після звільнення міста, Л, Кузьмінков працював у художній майстерні. У 1947 році, разом зі своїм товаришем Валентином Константиновим, поступив в Харківське художнє училище, а після його закінчення друзі повернулися до Маріуполя, де і працювали всі довгі роки. У 1990 р. за заслуги в розвитку українського образотворчого мистецтва, багаторічну творчу діяльність Л. Кузьмінков був нагороджений Грамотою Президії Верховної Ради УРСР, а за полотно «Сталевари» - удостоєний диплома першого ступеня Донецької спілки художників і Грамоти Президії правління спілки художників СРСР. Л. Кузьмінков був одним з ініціаторів, а потім - членом ради Маріупольського товариства греків. Працював митець в жанрі станкового живопису, монументально-декоративного мистецтва, книжкової графіки, портрету. У співавторстві з В. Константиновим створив пам'ятники поету Георгію Костоправу (с. Малоянісоль), митрополиту Ігнатію, Воїну-визволителю (Маріуполь). Його роботи зберігаються в музеях Маріуполя, Донецька, знаходяться в постійній експозиції музею Тараса Шевченка в Києві, прикрашають приватні колекції багатьох поціновувачів живопису в Україні, Греції, Англії, Бельгії. Свій імідж пейзажиста Лель Кузьмінков підтвердив на закордонній виставці «Художники України в Парижі» (1992). Мозаїчні панно, вітражі прикрашають стіни будинків, фойє і зали установ в Маріуполі, Бердянську, Слов'янську, в приазовських селах Малоянісоль і Урзуф. Лель Миколайович був відомий не тільки як художник. Він багато років займався вивченням творчості нашого земляка Георгія Костоправа, про що написав окрему книгу, активно працював в науково-дослідному відділі Маріупольського товариства греків, регулярно брав участь у міжнародних науково-практичних конференціях «Україна - Греція». Лель Кузьмінков - автор книги «Переселення Кримських греків до Північного Приазов'я в 1778-80 рр. (Причини і наслідки)», ряду краєзнавчих нарисів і статей з мистецтва. Ним були створені ліногравюри до рукописних екземплярів «Кобзаря» в перекладах грецьких авторів. За рішенням Маріупольської міської ради Лелю Миколайовичу Кузьмінкову, члену Національної спілки художників України, присвоєно звання «Почесний громадянин Маріуполя» (2011 р.).

Танцівник, хореограф, педагог і художник Олександр Семенович Сахаров (спр. прізвище - Цукерман), народився у Маріуполі в сім'ї комерсанта Семена Цуккермана і Марії Полянської. Олександр Сахаров став одним з найвідоміших танцівників «вільного танцю» в Європі. Навчався в Санкт-Петербурзькій Імператорській академії мистецтв. У 1903 році, приїхавши до Парижа, вивчав живопис в Академії Жюльєна. Через рік перебрався до Мюнхена, де увійшов до кола російських художників. У 1909 увійшов в організоване В. Кандинським і А. Явленським мюнхенськє «Нове художнє суспільство» (NeueKünstler-VereinigungMünchen). Тоді ж почалася багаторічна дружба з В. Кандинським, в співавторстві з яким була поставлена авангардна сценічна композиція «Жовтий звук» на музику А. Ф. Гартмана. У 1910 р. Олександр Сахаров дебютував на сцені як танцівник-мім. Справжня слава прийшла до О. Сахарова після 1922 року. Він провів перший виступ в Парижі в залі Pleyel, виступав в Театрі Єлисейських полів та ін. Був творцем оригінальних танцювальних «моно-фантій». В роки Другої світової війни, уникаючи переслідування з боку нацистів, О. Сахаров разом з дружиною відплив з Іспанії в Південну Америку, де жив в Буенос-Айресі до 1949 року. Повернувшись до Європи, оселився в Італії. Спочатку викладав в Сієні, а потім, в 1952 році відкрив власну танцювальну школу в римському Палаццо Доріа. В Сієні О. Сахаров був організатором міжнародного балетного конкурсу. В останній раз вийшов на сцену в 1953 році в Парижі. У 1955 р. провів персональну виставку в римській галереї delleCarrozze. 25 вересня 1963 року знаменитий в Європі, але невідомий у себе на батьківщині, великий танцівник і хореограф Олександр Семенович Сахаров (Цуккерман) помер в Сієні (область Тоскана). У 1965 р. в музеї Паризької Опери пройшла меморіальна виставка, присвячена танцівнику. Частина архіву Олександра Сахарова зберігається в бібліотеці Гарвардського університету, частина придбана Німецьким музеєм танцю (Кельн). В мюнхенському метро зі стіни станції «Королівська площа», що знаходиться неподалік від Ленбаххауза, вітає всіх проїжджаючих величезна, що привертає до себе загальну увагу, репродукція портрета Олександра Сахарова роботи Олексія Явленського.

Український гідрограф, полярний дослідник, Сєдов Георгій Якович народився на хуторі Крива Коса (нині сел. Сєдове, Новоазовський район Донецької області), в родині бідного рибалки. Його нетлінною мрією, до якої він наполегливо йшов, було підкорення Північного полюсу. Навчання в морехідних класах, служба у військовому флоті, а пізніше в Головному гідрографічному управлінні, і ось, нарешті, його зараховують до складу Гідрографічної експедиції до Північного Льодовитого океану. Георгій Сєдов усією душею закохався у Північ, як він сам і зазначав: «Моє місце на Півночі». Георгій Сєдов брав участь в експедиціях по вивченню острова Вайгач, гирла річки Кари, Нової Землі, Карського моря, Каспійського моря, гирла річки Колими та морських підходів до неї, Хрестової губи. 6 квітня 1910 року Російське географічне товариство обрало Георгія Сєдова дійсним членом, а астрономічне товариство, в свою чергу - почесним членом. Справою усього його життя стала експедиція до Північного полюса, яку він сам профінансував. Курс корабля лежав через Біле море до Нової Землі, а далі до бази експедиції – Землі Франца-Йосипа. Тут він мав розвантажитися і повернутися до Архангельська. На жаль, задуму не судилося здійснитися через ряд причин, не залежних від капітана. Георгій Сєдов через важку хворобу помер дорогою до Північного полюса, до якого залишалося трохи більш як 600 км. Точне місце - 82 градуси північної широти та 59 градусів східної довготи. Поховали полярника на мисі Аук острова Рудольфа Землі Франца-Йосифа. Це місце потім так і не вдалося знайти двом матросам, які через роки знову тут побували. Щоправда, відшукали деякі речі Сєдова та членів експедиції і облаштували символічну могилу. Георгій Сєдов першим зафіксував на карті Південні Хрестові острови, відкрив нові затоки, льодовики, гірські хребти (один з них було названо ім'ям М. Ломоносова). Біографія Георгія Яковича Сєдова увічнена на географічних картах світу. Ім’ям Сєдова названі дві затоки та пік на Новій Землі, льодовик і мис на Землі Франца-Йосипа, острів у Баренцевім морі, мис в Антарктиді та криголамний пароплав «Георгій Сєдов». Георгій Якович Сєдов став прототипом Івана Левовича Татаринова у романі В. Каверіна «Два капітана». На батьківщині відомого полярного дослідника Георгія Сєдова - в селищі Сєдове Новоазовського району в 1990 році відкрито меморіальний музей.

Оперний співак, тенор, лірико-драматичний актор, народний артист СРСР, народний артист України, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, Кавалер Ордена Італійської республіки, Герой України (2008, посмертно), Анатолій Борисович Солов’яненко народився у м. Сталіно (Донецьк) в шахтарській сім'ї. У 1954 році Анатолій Солов'яненко закінчив Донецький політехнічний інститут. Потім було навчання в аспірантурі та викладацька робота на кафедрі інженерної геометрії. Музика для Анатолія Борисовича була незмінним супутником життя з усіма її радощами і бідами. З самого раннього віку віку знаходився в атмосфері пісні, - російської, української. Інтерес до оперної класики прийшов до нього пізніше, коли він познайомився з відомим українським співаком, солістом Донецького оперного театру О. Коробейченком, який розпізнав в молодій людині талант оперного артиста. У 1962 році Анатолій Солов'яненко на огляді народних талантів у Києві підкорив авторитетне журі манерою виконання і голосом, незрівнянною легкістю верхніх нот і був прийнятий стажистом в Державний академічний театр опери та балету імені Т. Г. Шевченка. Цілком закономірною стала і його перемога в конкурсі молодих вокалістів на право стажуватися в міланському театрі «Ла Скала». Під керівництвом відомого співака Дженнардо Барра, А. Солов’яненко пізнає школу італійського бельканто. У 1965 - стає переможцем конкурсу естрадної пісні «Неаполь проти всіх» в Італії. За 30 років роботи солістом Державного академічного театру опери і балету імені Т. Г. Шевченка (1965-1995) Анатолій Борисович Солов'яненко виконав 18 партій, зокрема Герцога в опері Дж. Верді «Ріголетто», Манріко в опері Дж. Верді «Трубадур», Андрія в опері С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», Фауста в опері Ш. Гуно «Фауст» та ін. В репертуарі співака було багато концертних програм, складених з творів російських, українських і зарубіжних авторів. Він записав 18 грамплатівок (арії, романси, пісні). Важливе місце в репертуарі А. Солов’яненка посідали пісні та романси на тексти Т. Г. Шевченка. Вражаюче-драматично, і, водночас піднесено-лірично, звучали в інтерпретації А. Солов’яненка «Огні горять, музика грає», «Чого мені тяжко, чого мені нудно?». Не одноразово йому пропонували залишитися і в Італії, і Росії, але серце Анатолія Борисовича назавжди було віддане Україні. У 1987 р. співак бере участь у серії концертів у Чорнобилі. У 1990-х роках А. Солов’яненко залишає Київський оперний театр і займається винятково концертною діяльністю. У липні 1999 року славетний співак, у розквіті творчих сил, раптово пішов із життя. Йому аплодували в міланському «Ла Скала» та в нью-йоркському «Метрополітен-опера», він був одним з небагатьох українських співаків, завдяки яким світ дізнавався про українську культуру, про незрівнянну красу пісенної творчості українського народу. За участю А. Б. Солов'яненка, на кіностудії імені Довженка, було знято музично-художній фільм «Виклик долі», у 1982 році вийшла книга А. К. Терещенка «А. Солов'яненко», присвячена творчій і життєвій дорозі співака. У його честь названий Донецький національний театр опери і балету, біля театру стоїть пам'ятник А. Солов'яненку. Великому артисту встановлено пам'ятники у Києві, його ім’ям названо малу планету 6755 Солов'яненко, в сел. Козин, де поховано співака, працює музей Анатолія Солов'яненка.

Підприємець, режисер, сценарист, Олександр Олексійович Ханжонков народився в маєтку Ханжонкове (зараз Нижня Кринка) неподалік від Макіївки, в родині поміщика. Спочатку ніщо не віщувало такої неординарної кар'єри. Народившись в родині збіднілого поміщика, Олександр Олексійович в 1896 році закінчує Новочеркаське козаче юнкерське училище і поступає на службу у званні хорунжого до привілейованого Донського козачого полку. Звільнившись в запас, він твердо вирішує присвятити себе кіно, не маючи ні найменшого уявлення про те, як працює фабрика мрій. Перша спроба в 1907 році зняти власний ігровий фільм «Палочкін і Галочкін» - виявилася невдалою. Навесні 1906 р. він засновує Торговий дім Ханжонкова, метою якого був прокат закордонних фільмів і створення вітчизняних. Спершу займається документальним, а згодом, і художнім кіно. У1908 р. виходить на екрани його перший фільм — «Драма в таборі підмосковних циган». З цього фільму бере початок ряд художніх кінематографічних робіт О. Ханжонкова. Тематика картин - вітчизняна класика, казки, пісні, романси, ігрові фільми. Компанія Ханжонкова починає видавати журнал «Вестник кинематографии», «Пегас», де, крім матеріалів про кіно, друкуються матеріали про театр, літературу, культуру. У 1911 р. на екрани виходить перший вітчизняний повнометражний фільм «Оборона Севастополя», поставлений Ханжонковим і Гончаровим. Батальні сцени у фільмі вперше у світі знімались одразу двома апаратами. Рік потому компанія випускає в прокат перший у світі ляльковий анімаційний фільм «Прекрасна Люканіда, або Війна вусанів з рогачами». Весною 1917 р. О. Ханжонков разом з більшістю своїх співробітників виїздить в Крим, де в Ялті створює кінознімальну базу, що пізніше перетворилася на ялтинську кіностудію. Після приходу до Криму більшовиків, він покидає країну і їде за кордон, де намагається продовжити кіновиробництво. Але фінансової бази недостатньо, і остаточний результат залишається недосягнутим. На цьому закінчується активний період його діяльності. В 1923 він приймає запрошення акціонерного товариства «Росфільм» і повертається на батьківщину. В 1926р. О. Ханжонкова арештовують, висуваючи звинувачення в економічних махінаціях. За браком доказів - звільняють, але забороняють роботу в галузі кінематографу. Після письмового звернення до влади О. Ханжонкова реабілітують. Під час німецької окупації Криму в 1941-1944 роках, прикутий до інвалідного візка, О. Ханжонков залишався в Ялті. Там він написав книгу мемуарів «Перші роки російської кінематографії». 26 вересня 1945 р. родоначальник радянського кіно відійшов у вічність. У 1956 р. фільми Ханжонкова були вперше показані по телебаченню. 26 серпня 2011 р. в Ялті, в рамках XII Міжнародного телекінофрума «Разом», відбулося урочисте відкриття пам'ятника Олександру Ханжонкову, в Ростові-на-Дону відкрито дві меморіальні дошки та пам'ятник. Доля Олександра Ханжонкова в точності повторила долю радянського кінематографу: вони переживали одні й ті ж злети і падіння, їм поклонялися і їх труїли, забували і згадували знову. Сьогодні, на жаль, ім'я Олександра Ханжонкова відомо далеко не всім, в основному - діячам мистецтва і справжнім поціновувачам кіно