Літературне краєзнавство

«Донеччино моя, життя мого любов!» - ці слова Володимира Сосюри знайомі кожному з нас. Промисловий регіон, заводи, шахти і терикони, вугілля і сіль, синява моря і річок, золото ланів ,безкраї степи і рукотворні ліси - все це надихало письменників, поетів та знайшло відображення в літературних творах. Цікава та багатогранна історія нашого краю. За стародавніх часів його називали Диким полем. Саме тут, на широких степових розгонах, від Азовського моря до Сіверського Дінця, від річки Самари і до Дону, впродовж багатьох віків точились битви наших предків з загарбниками. І, саме тут, відбулись трагічні події, які описані в одній з найвідоміших пам'яток давньоруської літератури - «Слово о полку Ігоревім». А вже в XIV-XVIII ст. наш край (знов таки ж степ, море, Савур-могила) згадується в думах, піснях, легендах і переказах.

Ознаки літературного життя на Донбасі почали проявлятись у другій половині XIX ст. Першим, відомим нам поетом, який народився і деякий час жив і творив на Донбасі, був Михайло Петренко, автор слів відомої пісні «Дивлюсь я на небо». Тут, в донецьких степах почали свій літературний шлях відомий грецький поет Л. Хонагбей, письменник і педагог В. Коховський, поети-лірики М. Чернявський, В. Сосюра та ін. Наприкінці ХХ ст. в адміністративному центрі тодішнього Донбасу, місті Бахмуті, розпочинається видавнича діяльність: з’являються періодичні видання. В 1898 р. виходить з друку збірка віршів М. Чернявського «Донецькі сонети» яка стала, можливо, першою художньою книжкою, надрукованою в Донбасі. Бахмутчина, як центр шахтарського робітничого краю, притягує до себе як початкуючих, так і вже відомих українських письменників, які працювали в освітніх закладах регіону, писали твори на донецьку тематику, друкували їх в українських журналах «Дзвін», «Нова громада» тощо. Серед них: Б. Грінченко, С. Черкасенко, Х. Алчевська, С. Васильченко та ін. В різні роки відвідували наш край та зобразили його в своїх творах класики російської літератури: А. Чехов, В. Вересаєв, О. Серафимович, О. Купрін, І. Бунін, К. Паустовський тощо.

На початку ХХ ст. в літературі краю піднімається хвиля, так званих, пролетарських поетів. До Бахмутського повіту приїжджає М. Хвильовий, який кілька місяців працює кочегаром на Торецькому заводі у Дружківці, вантажником на коксових печах у Горлівці. Спогади про Донбас лишилися в його збірці новел «Сині етюди». Буремні події революції 1917 - 1921 рр. істотно вплинули на зміст літературно-мистецького життя Донбасу. Письменники і поети тієї доби були їх безпосередніми учасниками: В. Сосюра служив у війську С. Петлюри, потім став червоноармійцем, вступив у більшовицьку партію. У 1920 р. була надрукована його поетична збірка «Червона зима», з якою В. Сосюра увійшов у велику літературу.

У 1920-ті роки в Бахмуті, як і раніше, розгортається потужне літературне життя. З ініціативи Юзівського губкому партії, в липні 1922 р. було засновано найстаріше в нашому краї Всеукраїнське державне багатопрофільне видавництво «Донбас» (пізніше - «Робочий Донбасу»). У вересні 1923 р. вийшов перший номер щомісячного журналу «Забой», біля джерел якого стояли письменники з Петрограда М. Слонімський і Є. Шварц. З самого початку в журналі друкувались переважно твори російських письменників, а саме: В. Короленка, М. Горького, М. Зощенка, І. Бабеля, О. Невєрова, К. Федіна та ін. Проте, журнал ставив своїм завданням плекання місцевих письменницьких кадрів, і, згодом, на його сторінках заблищали імена В. Сосюри, Б. Горбатова, В. Гайворонського, П. Безпощадного, П. Байдебури, П. Чебаліна, Ю. Чорного-Діденка та багатьох інших. Талановитої молоді в Донбасі виявилося чимало. У жовтні 1924 р. відбувся Перший з'їзд літераторів Донбасу, на якому була прийнята резолюція: створити союз пролетарських письменників і поетів Донбасу «Забой». Були визначені і його завдання: об'єднання літературних сил шахтарського краю, оволодіння літературною майстерністю, пошук письменниками Донбасу нових тем, ідей і жанрів. До того ж, у1923 р. в СРСР був узятий курс на розвиток національних мов і народів (так звана політика коренізації, яка була покликана згладити суперечності між центральною владою і неросійським населенням СРСР).

Серед донбаського письменства зростає тенденція до написання творів саме українською мовою. Навіть, такі відомі на той час, російськомовні письменники, як Б. Горбатов, Г. Баглюк, Г. Жуков, В. Гайворонський, В. Торін та багато інших, почали писати твори українською мовою. Протягом десяти років журнал «Забой» друкувався українською мовою, особливо після призначення Г. Баглія та В. Гайворонського головними редакторами. В регіонах компактного проживання греків створювалась мережа грецькомовних шкіл, відкривалися грецькі відділення в педагогичних технікумах, проводилася реформа грецької мови, почала виходити газета Κολεχτιβιςτίς («Колехтивістис», листопад 1930 р.). Видавництво «Укрдержнацменвидав», на полиграфічній базі Маріуполя, організувало випуск творів художньої і політичної літератури, шкільних підручників, літературних альманахів румейською мовою.

На землях Донбасу в 1920-1930-ті рр. жили і творили письменники Б. Горбатов, П. Безпощадний, Л. Жаріков, П. Сєверов, П. Чебалін, В. Торін, Ю. Черкаський, О. Авдєєнко та ін. Донецька тематика присутня в творах М. Хвильового, В. Сосюри, С. Божка, І. Ле, О. Бека, К. Паустовського та інших провідних літераторів. В цей період на літературній арені з’являється плеяда грецьких письменників: Г. Костоправ, А. Дімітріу, В. Галла, А. Шапурма, Л. Кір’яков тощо. Поступово, в 1930-х роках, тема Донбасу набирає в літературі особливого значення - регіон оголошується стратегічною базою побудови соціалізму, а пізніше, й комунізму.

Наприкінці 1932 р. на мапі УРСР з’явилась Донецька область з новим обласним центром м. Сталіно (нині Донецьк), куди переїхала редакція журналу «Забой» (через деякий час він почав виходити під назвою «Литературний Донбас»). Політику коренізації протягом 1932-1933-х рр. було згорнуто, на зміну їй прийшло повсюдне впровадження російської мови, як мови міжнаціонального спілкування. У 1932 р. автономні письменницькі організації України були об'єднані в єдину Спілку письменників України. В 1934 р. було організоване Донецьке відділення Спілки письменників України, журнал «Літературний Донбас» почав виходити на російській мові. Фатальними для літераторів Донбасу, як і всього СРСР, стали репресії 1934-1937 рр.: було репресовано велику кількість найбільш талановитих письменників і поетів, які до того плідно працювали в Україні. Серед них – Г. Баглюк, В.. Гайворонський, М. Соболенко, Ф. Ковалевський, В. Іванов-Краматорський, Г. Костоправ, В. Галла та ін. Національно-культурне відродження було жорстоко придушене сталінізмом і увійшло в історію як «Розстріляне Відродження».

На початок 1941 р. Донецьке відділення Спілки письменників України налічувало 7 членів та 2 кандидата в члени Спілки. Майже всі вони загинули під час Другої світової війни. Велика кількість літераторів були фронтовими кореспондентами. Серед них і Б. Горбатов, який в 1943 г. надіслав до газети «Правда» перші кореспонденції із звільнених міст Донецька і Маріуполя. У 1944 р. на Донеччину приїхали прозаїк П. Байдебура та критик А. Клоччя (Левітський), які за рішенням секретаріату Спілки письменників України почали відроджувати місцеве відділення Спілки. В післявоєнні роки до Донецького відділення Спілки письменників України долучились колишні фронтовики: В. Труханов, О. Чепіжний, В. Шутов, М. Рибалко, П. Чебалін. Згодом до них приєдналися Г. Кривда, В. Соколов, Л. Колесникова, А. Мартинов, Є. Летюк, І. Мельниченко, І. Костиря, А. Шапурма, Д. Патрича та інші. У 1958 р. «Літературний Донбас» було реорганізовано в альманах «Донбас» (з 1968 р. - журнал «Донбас»). З 1964 р. обласне видавництво продовжило роботу уже під першою своєю назвою – «Донбас». З 1946 р. відновлюється видання альманаху «Літературний Донбас».

На Донеччині в 1950-1960-х рр. плідно творили: П. Байдебура, Є. Летюк, Г. Кривда, К. Тесленко, М. Лісовська, Г. Бойко, А. Заруба, М. Берілов, В. Мамнєв та ін. Незважаючи на несприятливі умови, українська література цього періоду розвивалася під знаком художників-шістдесятників. Іван Дзюба писав: «Велика потреба нашого народу в духовному відродженні - ось ключ до розуміння причин появи шістдесятництва». Воно стало поворотним моментом української історії, прологом до здобуття незалежності України. Серед них були: В. Стус, В. Міщенко, І. Світличний, О. Тихий, І, Дзюба. Тривалий час в Донецьку жила і працювала Г. Гордасевич.

Варта пильної уваги творчість письменників-земляків 1940-1990 років, які в силу різних життєвих обставин змушені були покинути Україну, але в своїх творах писали про Україну, рідну Донеччину, про сторінки її давньої і близької історії. Це - заступник головного редактора журналу «Літературний Донбас» (поч. 1930-х років) письменник В. Гайворонський (США), поет Л. Лиман (США), поетеса, прозаїк і художниця Е. Андієвська (Німеччина), прозаїк і журналіст В. Бендер (Англія), поет і журналіст В. Біляїв (США). Українська еміграція є однією з найчисленніших серед пострадянських республік.

На початку 1960-х років почалось відродження румейської літератури греків Надазов'я. А. Шапурма і Л. Кір’яков, продовжуючи справу свого вчителя і наставника Г. Костоправа, познайомились з відомим елліністом, професором Київського університету ім. Т. Г. Шевченка А. Білецьким, який запропонував поетам використовувати кирилицю для написання своїх творів, а звуки δ та θ передавати літерами дъ и тъ. Л. Кірьякову і А. Шапурмі доводилося видавати свої твори в рукописному варіанті. За 20 років спільної роботи (1964-1986 рр.) вони випустили 12 таких збірок, які стали унікальними книгами, музейною рідкістю і зберігаються в музеях Москви, Києва, Каніва, Маріуполя, сел. Сартана. В 1971 р. в трьох примірниках вийшов рукописний збірник вибраних творів Л. Українки в перекладах п'яти румейських поетів, в барвистому художньому оформленні сартанського художника К. Гадзало. Пізніше, до Л.Кірьякова і А.Шапурми, приєдналися поети П. Саравас, С. Коссе, Д. Папуш, Г. Меотіс-Данченко, В. Бахтарі.

На зустрічах літератори читали свої нові твори, обговорювали проблеми з видання авторських і колективних збірників, підготовку майбутніх видань - переклад творів Т. Шевченка, Л. Українки. В 1970-х рр. лави письменників Донеччини поповнили літератори молодшого покоління – А. Кравченко, О. Лаврентьєва, П. Бессонов, Б. Бєлаш, С. Жуковський, В. Логачов, Б. Ластовенко та ін.

В умовах незалежної України літературний процес на Донеччині 1990-х -2000-х років набув нового змісту. На сторінках журналу «Донбас» з’явились нові, раніше замовчувані та заборонені теми: репресії українських літераторів, митців культури та мистецтва, літературна творчість письменників-дисидентів тощо. Журналом було започатковано видання посібника-хрестоматії для загальноосвітніх шкіл і вузів краю, з творами письменників Донбасу. На сторінках ЗМІ друкувався критичний перегляд «творчих здобутків» літераторів краю у тоталітарні часи. У творчості письменників Донбасу відроджувалися теми патріотизму, відданості рідній землі, Україні, розвивалася «незаангажована» поезія і проза, здійснювалась зміна класових і партійних цінностей на загальнолюдські й національні, переосмислення ролі літератури в умовах незалежної України. Відбулося тематичне оновлення творчості Г. Кривди, Г. Гордасевич, І. Білого, П. Бондарчука, Г. Мороза, С. Жуковського та ін. Деякі поети, серед яких: А. Кравченко, В. Радьков, В. Руденко, прозаїк І. Костиря, робили спроби писати на рідній мові.

З початку 1990-х рр. починається активізація літературного процесу в середовищі приазовських греків. Грецькі періодичні видання «Логос», «Хронос», «Елліни України» містили літературну рубрику, яка знайомила читачів із творчістю грецьких поетів і письменників минулого й сучасності. Крім румейської літератури греків Приазов’я, тривав розвиток урумської, засновником якої вважається В. Кіор. У співавторстві з Л. Кір’яковим та Г. Морозом, письменник видав «Українсько-грецький розмовник», в якому подаються переклади слів, словосполучень та речень румейською, урумською та українською мовами, а також зразки віршів цими мовами. Великий внесок у розвиток урумської мови вніс В. Кіор, як перекладач поезій Т. Г. Шевченка.

На Донеччині виходили нові літературні альманахи «Євшан-зілля», «Лад», «Дике поле», «Скіф» та ін. З’явилась незначна кількості видавництв та видавничих центрів, серед яких «Східний видавничий дім» зі спрямуванням на видання української книги. У 1999 р., знаний поет О. Соловей започаткував проєкт «Кальміюс», у вигляді самвидавного альманаху, який виходив до 2009 року. Продовжувалась діяльність літературних об'єднань міст Макіївки, Горлівки, Маріуполя, Єнакієвого, Краматорська та ін. Спілка донецьких письменників провела ряд обласних семінарів для початкуючих і молодих авторів. В 1993 р. було засновано літературну премію ім. В.Сосюри. Створений у 1994 р. Український культурологічний центр, почав видавати журнал «Схід», навчальну, методичну та наукову літературу. У травні 1997 р. створено Донецьке відділення наукового товариства ім. Шевченка, яким у 2001 р. засновано багатопрофільне наукове серійне видання «Донецький вісник Наукового Товариства ім. Шевченка». За період 2001-2013 рр. вийшло друком 38 томів.

Літератори Донеччини приймали участь у створенні і діяльності мовно-культурних осередків (ТОВ «Просвіта» та ін.), в активі яких – проведення різноманітних всеукраїнських та міжнародних заходів з активізації використання української мови, поширення українських культурних та фольклорно-пісенних традицій. Посилилась увага до літературного життя Донбасу в шкільній літературній освіті. До навчальних програм шкіл було введено уроки літератури рідного краю, в низці університетів та академій, інститутів та коледжів Донеччини пройшло формування спеціалізованих кафедр української літератури, української філології та культури тощо. Регулярним стало проведення у містах області Шевченківськіх днів. Творчість письменників-земляків популяризується літературними музеями М. Петренка (м. Слов'янськ), М. Чернявського (с. Святогорівка Добропільського району), В. Сосюри (м. Сіверськ), М. Шаповала (с. Сріблянка Бахмутського району), С. Божка (м. Покровськ), С. Васильченка (сел. Щербинівка (Торецька міська рада), В. Гаршина (с. Переїзне Бахмутського району). Історія літературної Донеччини багата на славні імена. Творчо працюють різного роду літературні організації та об’єднання, вписуючи нові імена до Донецького літературного Олімпу. Хто ж вони, наші уславлені земляки, майбутні класики?

Микола Титович Берилов народився в с. Желяєвка Климовицького району Могильовської області (Білорусь) в селянській родині. Після закінчення Дніпродзержинського (Кам’янського) металургійного технікуму, М. Берилов працював на заводі ім. Дзержинського (Дніпровський металургійний комбінат). Микола Берилов – учасник Другої світової війни. Служив рядовим, помічником командира (а потім і командиром) мінометного взводу, воював на Південно-Західному і Західному фронтах. Після важкого поранення під Оршем (Білорусь), М. Берилова за станом здоров’я демобілізували. Нагороджений бойовими відзнаками. В 1951 р. Микола Титович закінчив Всесоюзний заочний політехнічний інститут і понад чверть століття працював на металургійному заводі «Азовсталь» інженером-сталеплавильником, начальником Центральної заводської лабораторії. Працював і писав вірші - про минулу війну і бойових друзів, з якими випало пройти нелегкими шляхами війни, про сталеварів, про край, який став рідним - Приазов'я. З 1950- х років Микола Берилов - активний член літературного клубу «Азов`є». Він автор 10 збірників поезії: «Моё Приазовье», «На линии огня», «Два прибоя», «Соловьи и море», «Гроздья ветров», «Мой берег», «Стропы памяти», «Штормовые облака», автор та укладач збірника «Полюс жизни», книги-нарису в прозі «Павел Власов» - про азовстальського сталевара. Микола Титович Берилов – член спілки письменників СРСР та Національної спілки письменників України з 1977 р.

Берилов Микола Титович

Поет, письменник, член Міжрегіональної спілки письменників України та Конгресу літераторів України. Павло Олександрович Бессонов народився у сел. Синявка Вороніжської області в родині залізничників, навчався в залізничній школі, але залізничником так і не став. Трудову біографію розпочав в 16 років слюсарем. А далі в його долю увійшла війна. В 1944 р. П. Бессонов навчався в Військово-морському авіатехнічному училищі в Пермі, служив авіаційним механіком в морській авіації в Криму. У 1955-1960 рр. навчався у Військово-повітряній інженерній академії ім. А. Можайського, далі служив в частинах ракетних військ стратегічного призначення. У 1971 р. був направлений військпредом на завод «Тяжмаш» (з 1989 р. – «Азовмаш») до Маріуполя. П. Бессонов працював на різних підприємствах Маріуполя, а останні 20 років - майстром виробничого навчання кафедри «Міжнародних перевезень і логістики» в ПДТУ. І як творча людина, продовжував писати вірші, прозові та публіцистичні твори. У літературне об'єднання «Азов`є» Павло Олександрович прийшов в 1973 році, а вже в 1974-1984 рр. очолював його, був літературним наставником багатьох маріупольських письменників і поетів, підтримував творчі зв`язки з літоб`єднанням м. Руставі (спільний збірник поезії «Сталь и море» вийшов у 1979 р.). Павлом Бессоновим видано білш ніж 12 збірок віршів, повістей і оповідань: «Окраина любви», «Свет и тени», «Мозаика мгновений», «Вечерний разговор», «Три четверти века», «Прикосновение радуги», «О тебе, любовь», «Обитаемый космос», «Повести», «Провинция» та ін. Його вірші та оповідання публікувалися в періодичних виданнях Донецька, Маріуполя, Києва, Харкова, в колективних збірниках «Город Марии», «Мариуполь в созвездии Лиры», «Шестикнижие», «Мы - из «Азовья», альманахах «Истоки», в третьому томі вибраних творів учасників міжнародного конкурсу «Золота строфа-2009», в збірниках кращих віршів журналу «Склянка часу» (м. Канів) «СТО на СТО», «FELICITAS» та «Антологія сучасної новелістики та лірики України-2011» тощо. Павло Бессонов - лауреат літературних премій ім. М. Матусовського, В. Даля, Б. Гринченка, премії Міжрегіональної спілки письменників України ім. Т. Г. Шевченка, лауреат літературного фестивалю ім. Н. Хаткіної CAMBALA-2011 (м. Донецьк). П. Бессонову було присуджено перше місце на фестивалі «Книга і преса Маріуполя» (2012 р.) в номінації «Художня література. Поезія» за книгу «О тебе, любовь». В конкурсі «Краща книга року 2016» в новій номінації «Гран-прі» призерами стали його нові книги «Залюднений космос», «Повести», «Провинция», а сам автор нагороджений дипломом за значний внесок в розвиток літературної творчості.

Бессонов Павло Олександрович

Прозаїк, поет, член Спілки письменників України (1978), Анатолій Леонідович Заруба народився в м. Маріуполі в сім'ї робітника, закінчив технічне училище. З 1954 року працював інженером на заводі «Азовсталь». Перші вірші поета були опубліковані в 1961 році, а в 1974 році добірка з 40 віршів увійшла в колективний збірник «Встречи». Анатолій Заруба закінчив заочне відділення Літературного інституту ім. О. М. Горького. Його вірші друкувалися в щорічнику «Родники», журналах «Донбас», «Смена», «Рабоче-крестьянский корреспондент» та інших періодичних виданнях. У 1980 році за цикл оповідань «Вічність в трьох вимірах», літератор був відзначений заохочувальним дипломом на Всесоюзному літературному конкурсі ім. М. Островського. Анатолій Леонідович Заруба - автор збірки поезій «Отчие места», книг прози «Живите светло», «Август в отчем доме», «Терпкий запах шалфея», «Заветное окно» а також співавтор збірки «Полюс жизни». Твори Заруби присвячено металургам і сільським трудівникам. Письменник трагічно загинув 6 жовтня 1994 року у сел. Масандра (АР Крим). Похований у м. Маріуполь.

Заруба Анатолій Леонідович

Поет, перекладач, член Спілки письменників СРСР та України. Леонід Нестерович Кір`яков народився в смт Сартана в селянській родині греків- вихідців з Криму. Дитячі та юнацькі роки поета пройшли у винятково грецькій атмосфері. У 1935 році Леонтій Кір'яков, закінчивши сім класів Сартанської школи (до війни навчання проводилося новогрецькою мовою), вступив до педагогічного технікуму. Потім - Маріупольська філія Донецького обласного університету робітничих і сільських кореспондентів. Після закінчення університету Л. Кір'яков працював в редакції грецької газети «Коллехтівістіс. Його творча біографія розпочалася в літературному об'єднанні, яке очолював Г. Костоправ. Дивом уникнувши репресій так званої «грецької справи», Л. Кір'яков працював у колгоспі сел. Сартана, на трубопрокатному заводі ім. Куйбишева (нині трубопрокатний цех ММК ім. Ілліча). Як учасник Другої світової війни, Л. Кір'яков пройшов в якості командира кулеметного розрахунку, командира взводу, брав участь у визволенні багатьох населених пунктів України, має бойові нагороди. Леонід Кір'яков стояв біля витоків відродження грецького національного руху. Перша радіопередача на грецькій мові за його участі відбулася в Маріуполі. Леонтій Нестерович приймав участь в установчому з'їзді Республіканського товариства греків, працював науковим співробітником етнографічного музею смт Сартана. Протягом всього житя вів активну роботу з відродження румейської літератури, продовжуючи справу свого вчителя і наставника Георгія Костоправа. Він переклав на грецьку мову шедеври світової літератури: «Слово о полку Ігоревім», «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі, «Кобзар» Т. Шевченка, а також твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, С. Єсеніна Лесі Українки, І. Франка, П. Тичини, М. Рильського, А. Малишка, Д. Павличка, І. Курлата та ін. Перша збірка поета «Завжди в дорозі», в перекладі на українську мову, вийшла в 1976 році. Значне місце в творчості Л. Кір'якова займає тема війни. Леонід Кір'яков - автор книг «Русско-румейский-новогреческий словарь» (на 10 тисяч слів), «Малятам-дошколятам», «Народні пісні греків Приазов'я» (румейською та українською мовами), співукладач збірки «Казки греків Приазов'я», яку Анастасія Папуш переклала на українську мову. Талановитий поет і прекрасний перекладач, Л. Кір'яков багато енергії і праці доклав для складання і видання не тільки своїх творів, а й колективних збірників. В різних роках у видавництві «Донбас» випущено 4 збірки літературно-мистецького альманаху «Пирнэшу астру» («Ранкова зірка»), в якому опубліковано твори усної народної творчості і кращі твори грецьких літераторів України. Леонтій Нестерович Кір'яков - член Спілки письменників України, лауреат літературної премії ім. М. Рильского. Безцінний внесок Л. Кір'якова у справу відродження літератури і народної творчості греків України. В 1990 році громада смт Сартана присвоїла поетові звання «Почесний громадянин смт Сартана».

Кір'яков Леонтій Несторович

Поет, драматург, перекладач, засновник національної літератури греків України, редактор Маріупольської грецької газети «Колехтівістіс». Народився Георгій Антонович Костоправ в с. Малоянісоль Володарського (нині Нікольського) району Донецької області в родині волосного писаря. Навчався у дворічній школі, потім у Маріупольському реальному училищі В. Гіацинтова. Перші вірші Г. Костоправ почав писати ще в першому класі російською мовою. Багато було написано в період 1915-1921-х років, але навесні 1921 р. він знищив всі вірші (до 20 зошитів) і щоденник за 1915–1918 рр. У 1926 р. Г. Костоправа призвали до лав Червоної Армії. Після демобілізації поет залишається в Маріуполі. Працює секретарем відділу кадрів на металургійному заводі ім. Ілліча. З 1931 року починає писати виключно румейською мовою. 7 листопада 1931 р. в газеті «Колехтівістіс», вперше мовою греків Приазов'я, була опублікована поема «Ламбос», з якої бере свій початок грецька література нового часу. Слідом за публікацією поеми, Г. Костоправ робить наступний крок, який змінив все його життя: напочатку 1932 р. він переходить працювати в редакцію грецької газети «Колехтівістіс». У цей період проявився організаторський талант Г. Костоправа. Він зібрав навколо себе літераторів, захоплюючи їх ідеєю створення єдиної літературної мови приазовських греків (за основу цієї мови був прийнятий рідний поетові румейський діалект). Г. Костоправ редагує літературні альманахи, працює над п'єсами для грецького театру, займається перекладацькою діяльністю. В 1933 р. Г. Костоправ переклав на румейську мову «Заповіт» Т. Г. Шевченка. Діти грецьких сіл Приазов'я отримали змогу читати напам'ять великого Кобзаря і українською, і своєю рідною мовами. В цей же час вірші поета (оригінальні і перекладені на російську та українську мови) не сходять зі сторінок обласних і міських газет, маріупольських грецьких альманахів і місцевих дитячих журналів «Неос махитес» и «Пионерос». У 1930-ті роки виходять поема і одноіменна збірка про життя грецького народного поета-бідняка - «Леонтій Хонагбей», збірка «Калімера, зісімо!» («Здрастуй, життя!»), до якої увійшли як авторські твори, так і переклади творів російських та українських літераторів. При редакції газети і при заводі «Азовсталь» він створив і очолив два літературних об'єднання для поетів-початківців, які також писали румейською мовою. Серед його учнів - поети, які стали класиками: В. Галла, А. Шапурма, Л. Кір'яков та ін. У 1934 році він був прийнятий до Спілки письменників СРСР. Творчий злет Г. Костоправа обірвався в трагічному 1937 році. В ніч з 23 на 24 грудня 1937 року, в ході так званої «грецької операції», Г. Костоправа було заарештовано. Після недовгих тортур в стінах Маріупольського відділу НКВС, 14 лютого 1938 р. Г. Костоправ був засуджений до вищої міри покарання. У 1960 р. його було реабілітовано. Місце поховання, як і багатьох жертв террору 1937-1938 рр., офіційно невідоме. На батьківщині Георгія Костоправа в с. Малоянісоль створено музей поета. В 1994 році відкрито пам'ятник знаменитому землякові роботи маріупольських художників-скульпторів Л. Кузьмінкова та В. Константинова. 6 листопада 2003 року, на честь 100-річчя від дня народження Г. Костоправа в Маріуполі, на будівлі колишньої редакції газети «Колехтівістіс», урочисто відкрито пам'ятну дошку за участі фонду «Меморіал» та Федерації грецьких товариств України.

Костоправ Георгій Антонович

Поет, журналіст, працівник культури. Микола Олексійович Кулініч народився в смт Ясногірка, підпорядковане Краматорській міськраді. Ще навчаючись в ясногірській середній школі, почав проявляти лідерські якості. Трудову діяльність Микола Кулініч розпочав в 1967 р. на гідроруднику «Піонер» тресту «Гідровуголь» учнем екскаваторника, працював на шахті підземним електрозварювальником. Після служби в армії навчався в Ростовському держуніверситеті на відділенні журналістики. З 1971 р. - на комсомольській роботі: відповідав за спецвипуск обласної молодіжної газети «Комсомолець Донбасу» («Акцент»). У 1986 році, як офіцер запасу, він брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. У зоні відчуження Микола Кулініч пробув 70 днів, за які він 11 разів піднімався на дах 3-го енергоблоку ЧАЕС. Майже 20 років він очолював міський відділ культури, присвятив своє життя розвитку культури Краматорська. У 1993 році, за ініціативи Миколи Кулініча, заснований регіональний конкурс «Срібна струна», фестиваль мистецтв «Сіверський Донець», який набув статусу міжнародного. Микола Кулініч доклав зусиль для увічнення пам’яті актора і режисера Леоніда Бикова: за його ініціативи на школі, в якій навчався Л. Биков, встановлена меморіальна дошка, в мікрорайоні «Лазурний» з’явилися вулиця Леоніда Бикова, та пам’ятник акторові. Йому належить також ідея створення недержавної нагороди - срібної медалі ім. Леоніда Бикова «За сприяння і розвитку культури». З ініціативи Миколи Кулініча було встановлено меморіальну дошку Миколі Рибалко на будинку, де жив відомий поет. Саме він придумав подарувати актору Михайлу Пуговкіну медаль. у вигляді золотого гудзика. «Міський міністр культури», - як називали Миколу Олексійовича містяни, всіляко сприяв створенню творчого середовища, в якому проявилися таланти десятків колективів і солістів Краматорська, які визнані далеко за межами міста. Його праця відзначена Подякою Президента України, Почесними грамотами облдержадміністрації і срібною медаллю ім. Л. Бикова. Микола Кулініч був творчою особистістю: поетом, журналістом, ініціатором багатьох унікальних акцій і програм. Член Спілки журналістів України, він друкувався в міській, обласній, центральній пресі. Він працював з повним навантаженням, а ночами писав вірші. Встиг видати дві свої поетичні збірки: «Состояние души», «Осенняя женщина». Остання, третя, книга «Ми не даром носили шинели» вийшла вже після смерті автора… Стан душі автора добре передає рядок з його посвячення Леоніду Бикову - «ми ж жили дзвінко, без печалі ...».

Кулініч Микола Олексійович

Письменник, краєзнавець, член Національної спілки письменників України, заслужений працівник культури України. Народився Іван Сергійович Костиря на хуторі Федорівка (тепер село Федорівське) на Дніпропетровщині у родині сільського вчителя. Дитинство і юність письменника минули на Донбасі, де він закінчив школу, а далі – навчання в фельдшерській школі, Київському медичному інституті. Після закінчення навчання, Іван Костиря повертається на Донеччину. Працює у місті Горлівка дитячим, шкільним лікарем, лікарем швидкої допомоги, а згодом - психіатром. У 1967 році закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М. Горького. Був членом Горлівського міського літературного об’єднання «Кочегарка». Для більш глибокого пізнання навколишньої дійсності, працював простим робітником у геологічних експедиціях, плавав на криголамах в Арктиці, рибалив з азовськими рибалками. В 1970-х рр. І. Костиря був прийнятий у члени Спілки письменників СРСР. За своє життя він написав і видав більш ніж 40 книжок: «Капли светятся», «Ненька», «Муравський шлях», «Хата», «Сторожевой курган», «Меж двух звезд» та ін. Його лікарська робота знайшла відображення у повістях «Пора новолуний», «Ночные дежурства», «Детский доктор», «Срочный вызов» тощо. Завжди пам'ятав Іван Сергійович і про маленьких читачів (і тут у нагоді став досвід роботи дитячим лікарем). Саме для дітей були написані книги «Живой родник», «Тринадцатое число», «Думы о шахтерском богатыре», «Как зверята ума набирались», «Белые голуби», «Спасибо тебе, кукушка» та ін. Літературна діяльність письменника була тісно пов'язана з краєзнавством. У 2002 році вийшла книжка «Думы о Донбассе», в якій І. Костиря мовою легенд, переказів, оповідок, билин оспівав Донецьку землю, її природу, минуле й сучасне, її людей. Він автор своєрідної літературної історії Донбасу «Слово о Донецком крае». Останньою його працею стала книга «Межівська сторона» - про рідну Дніпропетровщину, де він народився. Книга побачила світ у 2003 році, але її вже не побачив автор. У рукописі лишився епічний роман «Бедлам». Перу Івана Костирі належать ще кілька книг на краєзнавчу тематику: «Думы о Диком Поле», «Думы о Донецком Кряже», дитяча науково-фантастична повість «Сказка о солнечных братьях» та ін. За відображення у літературі шахтарської праці, письменник був нагороджений знаком «Шахтарська слава» III та II ступеня. Окремі його твори перекладено польською, угорською, німецькою, удмуртською та ін. мовами. Іван Костиря – лауреат літературних премій ім. В. Короленка та ім. В. Шутова. В 1999 році він одержав заохочувальну премію та диплом Фонду нам 'яті Олекси Тихого за кращу публікацію матеріалів про Український правозахисний рух в СРСР (стаття «Донбас - колиска правозахисників і патріотів України»). Наприкінці 1990-х років І. Костиря намагався у своїй творчості перейти на українську мову: «Намагаюся перейти на українську мову. Важко… але мушу, маю стати прикладом для молодих. Не хочу, щоб вони повторили мою помилку…». Брав активну участь і в громадському житті Донеччини. У 2001 р. він звернувся до вчених Кримської астрофізичної обсерваторії, а згодом до президента НАН України Б. Патона з пропозицією, назвати одну з нещодавно відкритих малих планет - іменем «Донбас».

Костиря Іван Сергійович

Письменник, член Спілки письменників України, відповідальний секретар журналу «Донбас». Народився Кость Макарович Тесленко в с. Мачухи Полтавської області в родині вчителя музики. Закінчив Харківський поліграфічний технікум та філологічний факультет Харківського державного університету ім О. М. Горького (від 1999 р. університет має сучасну назву - Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна). Серед студентського середовища Кость Тесленко зустрів Марію Лисовську – свою майбутню дружину. Побралися вони ще будучи студентами. Письменниця, членкиня Спілки письменників СРСР, Марія Павлівна Лісовська (Тесленко) народилася на Чернігівщині в с. Лиски. Разом вони приїхали у м. Сталіно (Донецьк), де тридцять років викладали українську мову та літературу в середній школі № 75. Кость Тесленко був шкільним учителем Василя Стуса. Окрім вчителювання, талановите подружжя займалось літературною діяльністю. Один за одним з’являлись оповідання та повісті, які друкувалися в обласній газеті «Радянська Донеччина», в альманахах «Донбасс», «Сила молодая», в журналах «Зміна», «Дніпро». Ці твори, переважно на морально-етичну, екологічну, шкільну тематику, відзначаються неабиякою майстерністю, багатою, соковитою мовою, людяністю, щирістю, гуманізмом. Письменники змальовують природу, оспівують українські традиції, підносять любов до життя. Перші проби пера припадають на 1956 рік Окремими виданнями вийшли книжки, написані у співавторстві: «Скільки житиму – любитиму», «На морі слідів не лишається», «Крізь громовицю», «Знайдені крила», «Різноцвіття», «Відлуння серця», «Невгасимі зоряниці», «Богучари». Упродовж тридцяти років творчого життя, було написано й опубліковано близько сотні оповідань, повістей. Чимало вихідців із шахтарського краю, зокрема Василь Стус, завдячувало своїм громадянським світоглядом саме К. Тесленко. Певну роль Кость Макарович відіграв і у долі відомого українського фантаста Віктора Савченка: 1972 року редактори журналу «Донбас» Кость Тесленко і Григорій Кривда опублікували повість молодого автора «Я ще повернусь» та ще кілька творів М. Чхана та В. Сиренка, за що обох редакторів звільнили з роботи. Письменник не шкодував часу на допомогу літературній парості, підтримував молоді таланти: В. Захарченка, В. Савченка, А. Мороза, В. Міщенка, С. Жуковського та ін. Після смерті дружини, він спробував і надалі писати Так, були написані романи «Зимовий грім», «Крихкий лід». Творчий спадок Костя Тесленка міг би бути вагомішим, якби не цензурний тиск на всіх етапах творчості. Крім опублікованих творів, Кость Макарович Тесленко залишив ще два зошити щоденників, що містять роздуми про події в країні і світі, про стан справ у письменницькій організації, цькування В. Сосюри та О. Гончара. З щоденникових записів Кость Макарович Тесленко постає свідомим патріотом, який завжди обстоював національні святині. Щоденникові записи К. Тесленка перейшли до архіву Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України. Письменницьку справу батьків продовжив не менш талановитий - син Олександр Костянтинович Тесленко.

Тесленко Кость Макарович
Лісовська (Тесленко) Марія Павлівна

Поет, письменник, журналіст. Володимир Іванович Міщенко народився в м.Слов'янську. Батько письменника загинув на фронті у 1942 р. Мати вчителювала, тому родина постійно переїздила. У 1948 році її призначили директором Баннівської (Святогірської) школи-санаторію. Так майбутній письменник опинився в Банному. Там він закінчив школу, звідти поїхав у Донецьк і вступив до Сталінського педінституту ((з 2000 р - Донецький національний університет ім. Василя Стуса. З 2014 р. знаходиться у м. Вінниці) на історико-філологічний факультет. В одній групі з ним засвоював ази науки й майбутній Герой України, поет і правозахисник Василь Стус. Навчання в інституті студенти В. Міщенко, В. Стус, О. Орач та інші поєднували з участю в літературному об’єднанні «Обрій» при Донецькому обласному відділені Спілки письменників. Після закінчення педінституту В. Міщенко працював учителем у с. Дмитрівка Слов'янського району, з 1961 року - на журналістській роботі в Донецьку та Дніпропетровську (Дніпрі). За зв'язки з В. Стусом та любов до українського слова, поет зазнав гонінь від органів КДБ: у його квартирі влаштовували обшуки, звільнили з роботи видавництва «Донбас», не давали можливості друкуватися. В 1978–2005 рр. Володимир Міщенко працював у видавництвах «Промінь», «Український письменник» (на посаді старшого редактора видавництва, 1986-1993 рр.), пошуково-видавничому агентстві «Книга Пам’яті України». В 1982 р. В. Міщенко прийняли до Спілки письменників України. Окремі твори публиковались у часописах «Донбас», «Вечерний Донецк», «Донеччина», альманасі «Лад». У 1989 р. вийшов з друку перекладений В. Міщенко і В. Пасічною з німецької мови роман Й. Новотного «Такий собі Робель». Останні роки В. Міщенко проживав у с. Петриківка на Дніпропетровщині. З 2005 року працював редактором газети. «Петриківські вісті». Наприкінці червня 2008 року Володимира Міщенка не стало. Похований митець в с. Проліски Бориспільського району Київської області. Все своє свідоме життя Володимир Міщенко з любов'ю згадував Святогір'я, красу рідного краю, своїх вчителів та шкільних товаришів, листувався з краєзнавцем І. М. Овчаренком та доцентом педуніверситету В. І. Романьком. Володимир Міщенко залишив після себе добру пам'ять. Читачеві запам'яталися його поетичні збірки «Таємниця осіннього листя», «Квітневі телеграми», «Незабутні адреси», «Березільні вітражі» та повість «Не забудь мене». Основні мотиви творів поета – понівечене війною дитинство, пошуки джерел духовності, роздуми про історичне минуле та сьогодення України. Багато віршів поета написано у формі сонету. Один з кращих сонетів В. Міщенка «Спинилась ніч на Карачун-горі...» присвячений дитячим рокам, проведеним у Слов'янську. Газета «Літературна Україна» відмічала, що «внесок Володимира Міщенка в українську літературу значущий філософським осмисленням життя, блискучою стилістичною майстерністю, світоглядною цілісністю, яка ґрунтується на глибинному розумінні літературного процесу та фундаментальних, енциклопедичних знаннях».

Міщенко Володимир Іванович

Український правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української Гельсінської групи. Народився Олексій Іванович Тихий в с. Їжівка на Донеччині. Навчався в транспортному та сільськогосподарському інститутах, закінчив філософський факультет Московського університету. Працював учителем в школах Запорізької та Сталінської (Донецької) областей, викладав історію, українську мову й літературу, фізику й математику. Це був універсальний учитель, який міг і хотів створити свою школу. За протест проти агресії Радянського Союзу щодо Угорщини, Олекса Тихий отримав 7 років таборів. Коли звільнився 1964 року, то до школи – улюбленої його справи – не допустили. Щоправда, в середині 60-х дозволили працювати у вечірній школі в Олексієво-Дружківці, але це тривало недовго. Викладати так, як він хотів, не давали, а як влада хотіла – він не міг. Працював робітником, набувши з десяток спеціальностей, охоче їздив на всілякі перекваліфікації, бо це давало можливість зустрічатися з новими людьми, а також працювати в бібліотеках різних міст. Олекса Тихий не міг стояти осторонь процесів, які відбувалися на Донеччині. У своїх публіцистичних творах виступав проти процесів русифікації, за відродження української мови на національної культури на Донеччині. Проводив велику роботу з укладання словника української мови, у тому числі слів-покручів, розробив «метод навчання без школи» (за домашніми завданнями). Олекса Тихий – автор самвидавних праць «Мова народу - народ», есеїв «Роздуми про українську мову і культуру в Донецькій області» і «Думи про рідний Донецький край», що стали причиною обвинувачення в «антирадянській пропаганді». Літературна і правозахисна діяльність О. Тихого стала причиною його другого арешту на початку лютого 1977 р. Його було позбавлено волі на 10 років з засланням на 5 років. Суд визнав його «винятково небезпечним рецидивістом». У березні 1980 р. О. Тихого перевели у табір особливого режиму для політв'язнів у с. Кучино Пермської області. Кілька разів оголошував голодування (найдовше - 52 дні). 6 травня 1984 року Олекса Тихий помер у тюремній лікарні. У грудні 1990 р. вироки щодо Олекси Тихого скасовано і справу закрито «за відсутністю складу злочину». 19 листопада 1989 року його прах перепоховано на Байковому кладовищі в Києві поряд з прахом В. Стуса та Ю. Литвина. У 1982 р. у США вийшла книжка: Олекса Тихий. «Роздуми». В грудні 1997 року в Дружківці було створено фонд пам'яті Олекси Тихого. Указом Президента України від 8.11.2006 р. за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод Олекса Тихий нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно). 26 січня 2007 року відбулося урочисте відкриття пам'ятної дошки Олексі Тихому в місті Дружківка та пам'ятника на подвір'ї школи № 14 в смт Олексієво-Дружківка. У 2010 році, за сприяння ГО «Товариство Олекси Тихого», вийшли книжки Олекси Тихого «Шевченко про мову» і «Думки про виховання».

Олекса Тихий (Тихий Олексій Іванович)

Грецький поет, письменник, композитор, перекладач, заслужений працівник культури України. Донат Костянтинович Патрича народився у грецькому селі Малий Янісоль (Харахла) Володарського (Нікольського) району Донецької області в родині вчителя. В 1952 р. зі срібною медаллю закінчив середню школу і поступив на істфак Сталінського педагогічного інституту (з 2000 р - Донецький національний університет ім. Василя Стуса. З 2014 р. знаходиться у м. Вінниці). Після закінчення вузу Донат Патрича працював завучем Малоянісольської середньої школи, одночасно керував шкільним хором. В 1966 р. заочно закінчив диригентсько-хормейстерське відділення Донецького державного музичного училища (з 2016 р. - Донецький музичний коледж ім. С. С. Прокоф'єва). У 1968 р. був призначений директором щойно відкритої Володарської (Нікольської) дитячої музичної школи. Працюючи на посаді директора обласного науково-методичного центру народної творчості і культурно-освітньої роботи, він задавав тон усій роботі, бо мав до народної творчості, до національних культур народів, які проживають на Донбасі, велику шанобу. Тому цілком природно, що саме Донат Патрича став організатором і головним режисером обласних багатонаціональних фестивалів і святкувань: «Калинова вода», «До своїх витоків», «Времівські усмішки», «Сіверський Донець», Всеукраїнского фестивалю «Мега-Юрти». За сприяння Д. Патричі було створено Донецьке обласне об'єднання самодіяльних художників і народних майстрів. 1989 року стає делегатом Установчої конференції з утворення Всесоюзного товариства радянських греків, керівником делегації приазовських греків на Всесоюзному фестивалі культури і мистецтва греків СРСР. Д. Патрича очолював обласний фонд культури профспілок, був головним редактором газети «Камбана» («Дзвін») Донецького товариства греків. Він є автором гімну греків України «Εμπρός, πατριώτες, εμπρός!», лауреатом музичної премії імені Сергія Прокоф’єва. У видавництві «Донбас» вийшли книги письменника «Наша доля», «Азмоніта стиреїс» («Незабутні місця») грецькою і російською мовами, переклади на грецьку мову поем «Марина», «Сова», «Давидові псалми» та інших творів Т. Г. Шевченка, «Ена шіляд'а маргарітаріа» («Тисяча перлин», у співавторстві з Л. Кір'яковим) - прислів'я та приказки приазовських греків (грецькою і російською мовами), «Ан іревс хаханіист, ан іревс Клапс» («Хоч смійся, хоч плач») - гумористичні вірші й оповідання на основі фольклору приазовських греків (грецькою і українською мовами), книга нарисів і віршів про найкращих представників приазовських греків - «Земляки». Донат Патрич був укладачем збірок віршів приазовських поетів Г. К. Патричі «О міхіо» («Заповітне»), В. Бахтаріса «Зісі, Бугас!» («Живи, Бугас!»), колективної збірки грецьких літераторів Донбасу «Моя Еллада - Україна». Продовжуючи справу, розпочату Г. Костоправом, Д. Патрича багато років працював над збагаченням сучасної румейської мови, активно сприяв створенню літературної мови греків Приазов’я. Донат Патрича – член Національної спілки письменників України, лауреат літературної премії ім. Віктора Шутова. За видатні заслуги перед грецьким народом України, відродження та розвиток еллінізму, Донат Патрича нагороджений Почесним Знаком Федерації грецьких товариств України. У вересні 2005 р. Міжнародному фестивалю грецької культури «Мега-Юрти» було присвоєно ім'я Доната Патричі. У листопаді 2005 р. Володарській (Нікольській) музичній школі присвоєно ім'я її першого директора - Д. Патричі, там же встановлено меморіальну дошку. В жовтні 2007 року райдержадміністрацією було прийнято рішення про заснування стипендії ім. Доната Патричі для найкращих учнів музичної школи. У селі Малоянісоль відкрито пам'ятник Д. К. Патричі (автор проєкту Лариса Джарти).

Патрича Донат Костянтинович

Поет-фронтовик Микола Олександрович Рибалко народився в с. Орехово-Василівка Бахмутського району Донецької області в селянській родині. У 1931 р. сім’я переїхала до Краматорська, який став для поета рідним містом. Після закінчення школи М. Рибалко поступив на філфак Дніпропетровського (Дніпровського) держуніверситету (вступний твір з української мови написав в віршах, за що отримав «відмінно). Навчання в університеті було перервано початком Другої світової війни. У числі інших Микола Рибалко пішов на фронт добровольцем. У червні 1942 р. лейтенант Рибалко прийняв перший бій під Воронежем, тоді ж отримав перше поранення і першу нагороду – орден Червоної Зірки. Протитанкова батарея під його командуванням брала участь у багатьох кровопролитних боях, в т. ч. танковій битві під Прохорівкою, на Курській дузі. У складі 38-ї армії М. Рибалко пройшов всю Україну, дійшов до Одера. У лютому 1945-го, на Одерському плацдармі, гвардії капітан Рибалко був важко поранений. Пройшли довгі місяці лікування в госпіталях, але медицина, на жаль, була безсила, він назавжди втратив зір. Тоді йому було лише 23 роки… Після війни М. Рибалко повернувся в м. Краматорськ. Перші вірші поет друкує в 1953 р. в газеті «Краматорська правда», потім в «Літературній газеті». Через два роки Микола Рибалко приніс до видавництва «Донбас» рукопис книги своїх віршів. У 1956 р. вийшла перша збірка поета «Під сонцем батьківщини». Вихід цієї збірки не залишився без уваги як громадськості, так і соратників по перу: Микола Рибалко був прийнятий у члени Спілки письменників СРСР. Протягом життя М. Рибалко видав понад 25 книг. Всі збірники його віршів, серед яких, «Память о солнце», «Цветы и порох», «Миг атаки», «Я жил в такие времена», «И вечный бой…», «Незакатная звезда», «Пьедесталы стоят на земле», «Незабудки на кургане», «Я еще не вернулся с фронта», «Избранное» та інші, говорять не тільки про важкі часи війни, а й про людську дружбу, вірність і кохання. У 1966 році вийшов нарис М. Рибалка «Броня і полум’я». Творчість Миколи Рибалка відзначено безліччю високих урядових нагород. У 1968 р. за збірку «Дорога на висоту». поет отримав звання Лауреата республіканської комсомольської премії ім. Миколи Островського, за збірку «Незакатная звезда» був удостоєний звання лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. М. Рибалко – автор багатьох відомих пісень: «Запоминайте их», «Неизвестный солдат» та ін. Пісня Олександра Білаша на вірші М. Рибалка «Я жив в такі часи» стала лауреатом Всесоюзного телеконкурсу «Пісня-75». Широко відома громадська діяльність Миколи Рибалка. Понад сорок років він очолював літературне об’єднання при редакції газети «Краматорська правда», яке вважалося одним з кращих на Україні. На базі цього об’єднання було виховано чимало талановитих літераторів. У Краматорську запроваджена міська премія ім. М. Рибалка, працює літературне об’єднання ім М. Рибалка. Микола Олександрович Рибалко - почесний громадянин м. Краматорська.

Рибалко Микола Олександрович

Володимир Миколайович Сосюра — видатний письменник, поет-лірик, автор понад 50 збірок поезій, широких епічних віршованих поем, роману «Третя Рота». Народився В. Сосюра на станції Дебальцеве Катеринославської губернії (нині Донецька обл.). Дитячі роки поета пройшли в старовинному селі Третя Рота (нині село Верхнє, поблизу Лисичанська). У жовтні 1917 р. лисичанська газета «Голос рабочего» надрукувала вірш В. Сосюри «Плач волн», потім - перший вірш українською мовою «Чи вже не пора». З 1911 по 1918 рр. В. Сосюра навчався в двокласному міністерському училищі в с. Третя Рота, трикласному нижчому сільськогосподарському училищі на станції Яма Північно-Донецької залізниці. Маючи блискучу пам'ять, легко виходить у кращі учні, захоплюється співом і художньою літературою, пише вірші. Простий хлопчина з багатодітної робітничої сім’ї став помітним українським поетом під час громадянської війни. Перша збірка поета «Пісні крові» вийшла 1918 року. В. Сосюра брав участь в революційних подіях. Революційно-романтична поема «Червона зима» визнана за найвидатніший зразок поетичного епосу громадянської війни в Україні. В. Сосюра став улюбленцем молоді: вірші поета переписували, учили напам’ять, читали коханим дівчатам. Після короткочасного навчання на робітфаку Харківського інституту народної освіти, В. Сосюра повністю віддається літературній праці. Пише ряд великих соціальних портретів — це ліро-епічні поеми «Робітфаківка», «Шахтар», «Сількор», а також складений з кількох сюжетних ліній віршований історичний роман «Тарас Трясило». Народжуються такі перлини новочасної лірики, як: «Ластівки на сонці...», «Магнолії лимонний дух...», «Вже в золоті лани...», «Такий я ніжний...» та ін. Велика Вітчизняна війна застає В. Сосюру в Кисловодську. Він повертається до Києва і за рішенням урядових інстанцій, виїздить до Уфи. Як військовий кореспондент фронтової газети «За честь Батьківщини», бере участь у роботі українського радіокомітету. Навеснi 1944 року Володимир Сосюра повернувся до напiвзруйнованого Києва. Бiль за поруйнованi мiста й села, любов до рiдноï землi, гордiсть за Украïну, яка «як та купина, що горить-не згора» - всi цi почуття злилися в душi поета. На одному диханні Володимир Сосюра пише вірш «Любіть Україну». Вперше вірш було надруковано у газеті «Київська правда». На хвилі переможного настрою, твір Володимира Миколайовича пішов в світ. За цей вірш поета розкритикували в головній радянській газеті «Правда». Сосюру назвали націоналістом, який пише про Україну поза часом і простором. Поет не ніс в собі жодної ворожості до інших народів. Ідеєю його була любов до Батьківщини. Згодом вірш «Любіть Україну» було включено до збірки «Щоб сади шуміли», він увійшов в українську радянську антологію поезії. У 1948 році, за збірку «Щоб сади шуміли» і на честь 50-річчя від дня народження, В. Сосюру нагородили орденом Леніна і Державною премією СРСР. Лише після 1953 року митець повертається в літературу. І тоді з’являються нові книги віршів «За мир», «На струнах серця», «Солов'їні далі». Заборону на публікацію вірша «Любіть Україну» зняли 1958 року. Один з найпалкіших українських ліриків В Сосюра, крім поетичного доробку, залишив у спадок нащадкам біографічний роман «Третя Рота». Ім’я поета-лірика невіддільне від Донбасу так само, як і поетичний образ Донецького краю невіддільний від усієї творчої біографії Володимира Сосюри. Критики відзначають, що ні до нього, ні після, ніхто в українській літературі не створив настільки прекрасного поетичного світу, наповненого дивовижною красою українського життя, як Володимир Сосюра.

Сосюра Володимир Миколайович

Видатний український поет XX століття, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, борець за незалежність України у XX столітті, один із найактивніших представників українського дисидентського руху, лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка, Герой України (2005 р., посмертно). Народився Василь Семенович Стус на Вінничині в с. Рахнівка Гайсинського району в селянській родині. Згодом родина переїхала до м. Сталіно (Донецьк), де хлопець закінчив школу, отримав вищу освіту на історико-філологічному факультеті Сталінського педінституту (з 2000 р - Донецький національний університет ім. Василя Стуса. З 2014 р. знаходиться у м. Вінниці). Разом з О. Орачем, В. Міщенком, В. Захарченком, В. Голобородьком входив до літературного об'єднання «Обрій». Деякий час Василь Стус викладав українську мову й літературу в школі на Кіровоградщині (м. Кропивницький). Писати вірші В. Стус почав під час навчання і служби в армії, тоді ж відкрив для себе німецьких поетів Ґете і Рільке, переклав близько сотні їхніх творів (ці переклади було згодом конфісковано і втрачено). У 1959 р. в газеті «Літературна Україна» вийшли перші вірші поета з напутнім словом Андрія Малишка. У 1961-1963 рр. В. Стус викладав українську мову та літературу в середній школі № 23 м. Горлівки. Згодом працював підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку, літературним редактором газети «Соціалістичний Донбас». Під час навчання в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР у Києві ,за спеціальності «Теорія літератури», підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть». В цей же написав низку літературно-критичних статей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Рільке, Лорки. Приймав активну участь в роботі Клубу творчої молоді, який очолював Лесь Танюк. За участь в акції протесту проти арештів шістдесятників, поета було виключено з аспірантури. Працюючи на різних роботах, В. Стус продовжував писати. І крізь роки – бунт і боротьба проти реставрації культу особи, проти політики денаціоналізації, обмежень свободи слова, боротьба за права та свободи людини, боротьба за збереження й розвиток української культури. В результаті - арешт і заслання у Мордовію та Магаданську область (1972-1979 рр.). Через принциповість та проукраїнські погляди, творчість Василя Стуса була під забороною. Повернувшись восени 1979 р. до Києва, поет приєднався до Гельсінської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров'я було підірване, В. Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. У В. Стуса були незламні принципи, за які він розплатився роками заслання та власним життям. У травні 1980 р. В. Стуса було заарештовано та визнано особливо небезпечним рецидивістом. В підсумку - 10 років примусових робіт і 5 років заслання у таборі ВС-389/36-1 біля села Кучино Пермської області. Помер Василь Стус 4 вересня 1985 року в карцері табору. Цікаво, що сам В. Стус не вважав себе поетом, і, не любив так себе називати. За недовге життя письменник залишив 6 томів своїх творів. Більшість з них перекладено англійською мовою та надруковано за кордоном. 1985 року українська діаспора намагалась висунути Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури, але не встигла підготувати всі матеріали відповідно до процедури номінації. 19 листопада 1989 року відбулося перепоховання у Києві на Байковому цвинтарі українських письменників і політв’язнів радянського комуністичного режиму – Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. В 1990 році Постановою Пленуму Верховного Суду УРСР і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР, Василь Стус був посмертно реабілітований. 1991 року Василя Стуса посмертно відзначили Державною премією ім. Т. Г. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990). 26 листопада 2005 року Василеві Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

Стус Василь Семенович

Письменник-фантаст, журналіст, перекладач. Олександр Тесленко народився у м. Сталіно (тепер Донецьк) в родині письменників М. Лісовської та К. Тесленка. Ще школярем Олександр почав писати вірші, дебютував ліричною добіркою в альманасі «Вітрила». Закінчивши школу, юнак стає студентом Донецького університету, з якого 1967 року був відрахований через книгу І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», яку він взяв почитати у друга. Після цього О. Тесленко працював на деревообробному заводі, санітаром у хірургічній клініці. Згодом вступає до Київського медичного інституту, по закінченні якого стає лікарем-анестезіологом у клініці серцевої хірургії під керівництвом М. Амосова. В цей період Олександр був частим гостем у родині Стусів. Перше оповідання Олександр Тесленко опублікував в 1971 р. Він писав прозу і щедро вкрапляв поезію, приписуючи її персонажам своїх творів. З 1978 року письменник працював старшим редактором відділу прози журналу «Дніпро». На громадських засадах вів розділ «Фантастика» в журналі «Наука і суспільство». Був секретарем Комісії Спілки письменників України з пригодницької та науково-фантастичної літератури. У 1979 р. після виходу першої книги «Дозвольте народитися» Тесленка прийняли до Спілки письменників України. Серед фантастичних творів письменника: «Кут паралельності», «Випробування добром», «Світячи іншим…», «Викривлений простір», «Решта залежить від нашої уяви» та ін. З першого дня катастрофи на Чорнобильській АЕС, капітан медичної служби Олександр Тесленко активно бере участь у ліквідації аварії, знаходить місце для військового шпиталю поблизу с. Стещине та привозить журналістів до зруйнованого реактора. Завдяки цим зусиллям, у газеті «Молодь України» з’являється правдива інформація про катастрофу. О. Тесленко брав участь у Всесоюзній зустрічі Клубу любителів фантастики (1988 р.), III Всесоюзному семінарі ВТО МПФ «Борисфен-88» (1988 р.). Письменник знімав аматорські фільми, навіть намагався екранізувати власні повісті, перекладав твори письменників-фантастів. На жаль, згубне випромінювання завдає непоправного удару здоров’ю письменника. Він відійшов у майстерно описаний ним теплий і людяний фантастичний світ 10 червня 1990 року. 41-річний Олександр Тесленко похований у Києві на Байковому кладовищі. Після смерті Олександра Тесленка залишився незакінченим роман із символічною назвою «Як зустрітися з Богом?».

Тесленко Олександр Костянтинович

Письменниця, поетеса, журналіст, редактор. Наталія Вікторівна Хаткіна народилась в м. Челябинську в родині військового. Піля переїзду родини до Донецька, Н. Хаткіна закінчила середню школу, потім філологічний факультет Донецького державного університету. В цей же час молода поетка відвідувала місцеве літературне об'єднання, яким в різні роки керували Борис Радевич, Олена Лаврентьєва, Борис Ластовенко, Борис Білаш. У цьому об'єднанні вона познайомилася з багатьма цікавими людьми, які вплинули на її світогляд і поетичний дар. Після закінчення університету Наталія. Хаткіна працювала в селі Терни Краснолиманського (Лиманського) району Донецької області вчителем російської мови та літератури, а з 1979 року протягом двадцяти років - бібліотекарем в Донецькій обласній дитячій бібліотеці ім. С. Кірова. Н. Хаткіна писала вірші і казки для дітей, іронічну прозу, друкувалася в ряді українських і російських дитячих та гумористичних журналів: «Радуга», «Работница», «Крокодил», «Нева», «Донбасс», «Многоточие», «Арион», альманасі «Enter 2000» та ін. Перша поетична збірка «Прикосновение» вийшла в 1981 р. у видавництві «Донбас» з передмовою Євгена Євтушенка. Потім були поетичні збірки «От сердца к сердцу», «Поэмы», «Лекарство от любви», «Птичка божия», «Стихи», книжки для дітей «Домовичок-шкідничок» «Велика книга дражнилок» «Про дівчинку Машу та мухомора Яшу» та ін. З-під її пера вийшли прозові твори, такі як: «И смех, и слезы», «Чудо в перьях». Наталія Вікторівна працювала журналістом в газетах «Дрібниці життя» і «Погляд», з 2001 р. була членом редколегії гумористичного журналу «Фонтан» (Одеса), з 2003 р. - головним редактором дитячого журналу «Апельсин» (Донецьк). Н. Хаткіна, у співаторстві з Н. Л. Вадченко, уклала ряд книг: «Енциклопедія для дошкільнят» (двотомник, 1994 р.), «Подаруй собі свято» (двотомник, 1996 р.), «Хрестоматія з зарубіжної літератури» (двотомник, 1996 р.), «Академія важливих наук професора Бонуса» (1997), «Коли я стану джентльменом» (1997). Вона прожила без малого п'ятдесят три роки, написала за життя близько чотирьохсот віршів і вісім поем, видала п'ять поетичних збірок. У 1993 році Наталія Вікторівна Хаткіна стала лауреатом літературної премії імені Віктора Шутова.

Хаткіна Наталія Вікторівна

Please publish modules in offcanvas position.

Зворотній зв'язок

Зворотній зв'язок

Ваше повідомлення успішно відправлено